Сергій вже досить довго ходив квітковим магазином. Бордові троянди, жовті тюльпани, білі лілії, квіти у горщиках та вазах, зібрані в розкішні, витончено прикрашені букети на будь-який смак. Але Сергій розгублено м’явся.

Він пам’ятав, що розмова з Лесею про квіти була, але зміст її він згадував важко.

Вона точно говорила, що якісь із них вона взагалі не любить, зате інші просто обожнює і готова дивитися на них нескінченно.

Але говорила тоді, при першому знайомству, вона багато, а Сергій був на емоціях від нового знайомства, і від випитого в кафе ігристого, і від самої Лесі.

Він завжди був промовистий, але цього разу чомусь просто кивав і милувався прекрасною дівчиною, її довгим прямим волоссям, гарним вигином шиї та милими ямочками на матових щоках. Може це і є кохання?

І яка там різниця, що вона говорила… Вечір був чудовий!

І ось зараз, як не намагався, згадати її уподобання він не міг.

– Подивіться, які у нас гербери! Ви таких ніде не знайдете! Нині не сезон. Це особливий сорт.

Він уже поспішав. Потрібно було вирішити, що брати.

І ось, як завжди, у самий невідповідний момент, коли він вже зібрався його озвучити, пролунав дзвінок від матері. Останнім часом вона дзвонила надто часто.

– Ну що, Сергію, не вирішив? Адже п’ятниця, може, приїдеш на вихідні?

– Ні, мамо, справи…

– Ну зовсім погана бабуся, чекає тебе, все на двері дивиться, питає.

– Мамо, вибач, правда, багато справ …

Сергій швидко попрощався.

Мама просила приїхати до рідного села, де жила вона разом із його бабусею.

Вже не вперше дзвонила – у Сергія накопичувалося роздратування.

Ну що там із бабусею? Нездужає давно… старенька… Ну, не кидати ж усе і сидіти біля неї невилазно. Є й свої справи!

А справи такі, справи – ох!

І торкалися вони якраз нового знайомства. Сергій вже мріяв, відчував і робив все можливе, щоб мрії здійснилися.

Якщо сьогодні побачення пройде добре, то вже завтра можна запросити Лесю за місто.

Сергій вже знає куди. Є дуже затишне містечко тут неподалік – на базі відпочинку.

Зрештою, мама давно хоче, щоб особисте життя сина було влаштовано, ось він і займеться.

Аби тільки згадати, які квіти любить Леся! Ну що це таке! Що то за пам’ять!

Ну, а взагалі всі ці жіночі штучки запам’ятовувати не хотілося. Чи це так важливо?

Продавщиця втомилася пропонувати і мовчки спостерігала за метаннями хлопця.

“Здається, Леся щось говорила про колючки троянд … Мабуть, троянди брати не треба!”

І Сергій взяв букет із рожево-білих великих герберів. Зрештою, це просто знак уваги, просто букет. Потрібно було бігти на роботу – закінчувався обід.

Зустрічалися вони біля нового міського фонтану. Сергій спізнювався, несподівано затримало начальство. Позапланова нарада. Здається, йому “світило” підвищення.

Він зателефонував – попередив Лесю, що затримається та вимкнув звук. Під час наради беззвучно дзвонила мама, Сергій трубку не взяв, і справді не міг.

А потім на всіх газах помчав на побачення. У піднесеному настрої він припаркувався біля місця зустрічі і майже бігцем з’явився біля фонтану, тримаючи в руках гербери.

Лесі ніде не було. Він озирнувся, пройшовся площею і набрав її номер. Трубки ніхто не взяв.

Сергій сів на лаву. Можливо і вона спізнюється.

Сергій згадав, що так і не передзвонив матері, але набирати не став – раптом у цей момент йому зателефонує Леся. Але дзвінка не було. Хвилин за десять набрав її він сам.

На цей раз Леся слухавку взяла.

– Леся, ти де? Я вже чекаю на тебе.

– Я знаю. Я в кафе навпроти, на другому поверсі давно тебе бачу.

– Правда? – Сергій шукав очима у вікнах витягнутої будівлі кафе, але не знаходив. – Я не бачу. Може, спустишся? Або…

– Ти спізнився…, – зупинила його дівчина.

– Так, Лесю, вибач. Але я ж дзвонив, так вийшло, начальство затримало.

– І квіти!

– А що квіти? – не зрозумів Сергій.

– Ти навіть не пам’ятаєш, які я люблю квіти!

– Лесю, їх просто не було!

– Троянд? Ти не пам’ятаєш, що я люблю троянди? Вони скрізь є! Я тобі стільки говорила про мої улюблені троянди…. А ти…

– Я виправлюся …. Я зараз прийду, знайду тебе.

І Сергій зайшов до кафе. Леся опинилася наприкінці. Вона сиділа, відвернувшись до вікна.

Сергій тихенько підійшов і, не сміючи вже вручати букет, поклав просто на стіл. Леся навіть не глянула.

Сергій завжди був промовистим, ось і зараз, відчуваючи свою провину, застосував всю свою чарівність, щоб її загладити.

Йому здалося, що це вдалося. Леся вже посміхалася.

Вони випили кави і вирушили до виходу, на букет Леся навіть не подивилася:

– Ви забули букет, – їх наздоганяла приємна юна офіціантка.

– А це вам! –-відповів із усмішкою Сергій.

– Ой, дякую, – дівчина здивувалася, але з усього було видно, що залишилася задоволена.

А Леся знову засмутилася.

– Лесю, я зараз куплю тобі величезний букет троянд!

– Дякую, – процідила вона, – Вже не треба. Вистачить мені сьогодні квітів!

Вони спускалися сходами. Сергій йшов за ображеною подругою. І ось знову – дзвінок від матері.

– Вибач, я, мабуть, знову не вчасно?

Леся не чула.

– Ні, чому мамо, дуже вчасно. Я приїду. Завтра приїду.

Цього вечора розлучилися вони з Лесею легко. Сергій не обнадійувався, вже зрозумів – більше не зустрінуться.

І завтра він вже гнав серед знайомих полів.

А там, у полях, аж до горизонту – нескінченне різнобарв’я. Воно наповнене життям, воно таке дзвінке і повітряне, таке бурхливе під потоками вітру.

Сергій зупинився і спустився туди – у цей багатобарвний океан.

Як акуратний продавець у квітковому магазині він ретельно вибирав із багатоцвіття ті квіти, які сподобалися йому.

Він достеменно знав: ті, до кого він їде, будуть раді його вибору, тут він – не помилиться.

А коли переступив поріг будинку, поділив букет на дві частини.

Мама сяяла і цілувала його в обидві щоки, а бабуся…

Бабусі допомогли підвестися. Тремтячими руками вона взяла протягнутий букет, потім помацала його однією рукою, ледве торкаючись – зір підводив.

Як давно їй не дарували квіти!

Вона злегка занурила обличчя в букет і всім своїм, як і раніше, молодим нутром вдихнула ті самі пам’ятні аромати юності, які давно ховалися десь у підкірці свідомості, а тепер вийшли звідти, на поклик запаху полів, вийшли і стрепенули душу.

Вони витягували назовні не просто спогади, а саме відчуття цих спогадів, очікування нового, світлого та такого сьогодення.

Як же добре! Життя триває, життя триває у її онуці.

Сергій сів поруч із бабусею та поклав голову до неї на коліна. А вона гладила його, переживаючи пом’яти букет, який дбайливо тримала…

Сергій лежав і думав, що обов’язково зустріне свою дівчину, дуже схожу на цих двох його улюблених жінок. І любитимуть вони один одного так, як вміли любити один одного його дід та бабуся, його батьки. Головне – вчасно це відчути.

Бабуся довго не погоджувалась віддавати квіти доньці.

– Стривай… Налий води спочатку … та колодязної … та вазу широку візьми … та акуратніше … постав сюди … дивитися буду …

Онук подарував квіти.

Квіти, яких навколо мільйон, але ці… Ці найкращі. Ці онук подарував.

КІНЕЦЬ.