Мені 37 років і я вірю у кохання. Все в цьому житті заради цього світлого почуття. Я ніколи не була заміжня, і дітей у мене немає.

Не люблю цього неромантичного слова, але я співмешкала з чоловіком 9 довгих років і наші шляхи розійшлися.

Зараз у мене є коханий чоловік, знайомі ми лише півтора роки. І ось він заговорив про шлюб і за два місяці планує розписатися.

Але замість щастя я відчуваю сум’яття сумніву, мені не радісно, а сумно. Я боюся зробити помилку. Тепер за фактом я люблю просто так, нічого не чекаю натомість, не ставлю рамки та умови.

Мій майбутній чоловік зробив пропозицію тільки після того, як мій тато купив мені квартиру. Я непогано заробляю, і все, що отримую, віддаю йому.

А коли я кажу, що хочу мати дітей, вік у мене та кохання, він не каже «ні». Просто зараз не час, потрібно перевірятися у лікарів, але автомобіль хоче придбати разом дуже дорогий і частково в кредит.

Усі розмови про майбутнє зводяться до грошей. Він завжди ставить рамки навіть у ліжку, тільки тоді, і так, коли він цього бажає. Я почуваюся просто зручною, а не коханою.

Я не знаю, що гірше — розірвати такі стосунки, в яких мені не комфортно навіть люблячи, або вийти заміж і жити так за його планом, як йому зручно, в тіні.

Я стала пригніченою, нічого не хочу і взагалі не посміхаюся. Він каже, що жінка має терпіти, якщо хоче сім’ю.

Я думаю, що нічого не зміниться після заміжжя, я відчуватиму цю тривогу, тугу і почуття незадоволеності. Я, правда, дуже страждаю через все це.

Не може мені здаватися, що мене не люблять? Я дуже заплуталася.

КІНЕЦЬ.