Тридцять вісім років тому Ольга привезла майбутнього чоловіка Володимира до батьків. Тато з мамою зразу всі зрозуміли, як побачили на порозі незнайомого хлопця. Батьки дуже уважно придивлялися до молодої людини, яка, помітно нервуючи, сиділа з ними за столом.

Увечері батько сказав Олі: ─ Ти робиш помилку. Не можна тобі за нього виходити заміж, — це було дивно, адже чоловік взагалі намагався не втручатися в особисті справи дочки.

─ Чому це? ─ Ольга одразу стала в оборону, ─ бо він тракторист?

─ Справа не в цьому, хоча це теж має значення. Розумієш, він, можливо, хороша людина, але ви зовсім різні люди. Ось про що ти говоритимеш з ним? Виросла в інтелігентній сім’ї, у тебе освіта вища, а він хоч до школи ходив? Він сільський хлопець, так, роботящий, але дуже примітивний.

Одразу видно. Якщо залишишся з ним, між вами завжди буде прірва, яка згодом тільки заглибиться. Батька Оля слухати не стала. Весілля відбулося, почалося звичайне сімейне життя. Володимир після довгих умовлянь заочно вступив до технікуму, але вчитися так і не почав. Володя вважав, що він і так усе знає та все вміє.

З роками від носини із Володимиром стали погіршуватися. Чоловік не зважав на думку дружини. Весь час намагався її принизити. А потім виявилося, що чоловік не може ухвалити жодного складного рішення самостійно.

Усі проблеми, що виникають у сім’ї, полягли на плечі Ольги. Що стосується подарунків, то чоловік абсолютно серйозно одного разу заявив:

─ Я тобі вже подарував один… тьху, два подарунки. Он по квартирі бігають. Ольга не лише вирішувала сімейні nроблеми, а й неnогано заробляла. Поступово Ользі стало очевидним: поговорити з Володею їй просто нема про що.

На ту саму ситуацію вони дивляться зовсім по-різному. Володимир у свою чергу вважає, що дружина зна хабніла, не цінує його, не поважає. З кожним роком все частіше став ображати дружину. Все дійшло до того, що Оля сиділа на кухні та nлакала від безвиході.

– Як я втомилася. Розлучатися? Сенс?

Цей чоловік нікуди не піде. Все-таки сім’я, діти, тепер уже й онуки. Знаходжу причини жити із ним далі. Жаль кидати власний будинок напризволяще. Двоє чужих людей під одним дахом… хоч прожили тридцять вісім років. Так, мав рацію батько.

КІНЕЦЬ.