Марина Федорівна йшла і заглядала на барвисті вітрини магазинів. Коли побачила магазин із дитячим одягом, зайшла туди і куnила кілька блакитних нарядів. Незабаром забігла до іграшкового, вибрала там набір для ліжечка та кілька забавних іграшок. Вона неквапливо дійшла до будинку сина і зателефонувала до домофону.

— Хто це? — почувся голос невістки.

— Я, Марина Федорівна!

— Ну, проходьте, раз прийшли!

— Знову твоя мама приперлася до нас! — пробурмотіла Ольга, хоч забула вимкнути домофон. Марина Федорівна не звертала увагу на витівки невістки. Головне, що вона має можливість няньчитися з онуком.

Як же вона на нього чекала! Тільки Оля рідко дозволяла бачитися із сином та контролювала всі дії свекрухи. Знала б вона, що Едік — єдина втіха літньої родички. Її дочка була безплідна, тож дітей у неї не було. Та й жила вона далеко – у сонячній Іспанії.

Останнім часом Марина Федорівна заздалегідь попереджала Ольгу про свої візити, щоб та не злилася. Але невістка все одно дратувалась і демонструвала своє невдоволення.

— Як там мій онучок? — спитала жінка, тільки-но переступивши поріг.

— З Едуардом усе гаразд, — сухо відповіла Ольга.

— Чи можна я його на руки візьму?

— Ні, зараз час сну.

— А подивитися хоч? — благаюче сказала свекруха.

— Ой, ідіть, — важко зітхнула невістка. Марина Федорівна підійшла до онука і погладила його по маківці. Потім доторкнулася до маленьких пальчиків і присіла біля ліжечка.

— Я там речі та іграшки куnила, — простягла вона пакет Ользі.

— Дякую, — крізь зуби відповіла невістка.

— Гаразд, піду, видно, що мені тут не раді. Син хотів зупинити матір, але дружина не дала. Минуло півроку. Марина Федорівна дуже су мувала за онуком.

Вона іноді прогулювалася повз їхній будинок, щоб хоч з боку на Едіка подивитися. Як у неї було тепло, коли вона помічала знайомий силует! Якось у жінки задзвонив телефон.

— Мамо, ми маємо виїхати до Іспанії. Сестра покликала нас на роботу. Ми не знаємо, на кого залишити Едіка, — сказав син.

— Я з Едіком посиджу, їдьте до Іспанії!

— Мамо, це не день-два, ми плануємо там залишитись на кілька років. Коли влаштуємось і встанемо на ноги, заберемо до себе сина.

— Скільки треба, стільки й буду з онуком. За тиждень бабуся залишилася сама з онуком — у неї з’явився шанс надолужити втрачене. Вона щохвилини присвячувала kоханому Едуарду і не могла надихатися ними. Ось воно, бабусине щастя.