Рано-вранці я приїхав на завантаження і терпляче чекав на свою чергу. У нас великий складський комплекс, але всі знають один одного. І тут я бачу трьох малих. Бідно одягнені діти бродили прямо по території складу.

Молодшому було від сили три роки, а старшим — 5-6 років. Охайні, чисті, але бід ні.

Я спостерігав за ними, адже мені було цікаво, звідки взялися діти в такий час. Хлопчик, що старший, тримав у руках лопатку, а дівчинка — віник. Вони збирали сміття.

Мої діти приблизно такого ж віку, але в мене навіть у голові не вкладається, що вони можуть прибирати. Вдома іграшки не змусиш скласти, а тут прямо вулиці підмітають.

Діти поступово наблизилися до мене. Я вирішив привітатись з ними. Вони виявились добрими, привітними дітьми. Діти розповіли, що мешкають на території складу зі своїм батьком у вагончику.

— А де мама? — Запитав я.

— А в нас тільки тато є, — відповіла дівчинка. Я мало не розnлакався. Я дістав свої бутерброди, яблука та цукерки, щоб пригостити дітей. Вони так радо накинулися на їжу. Відразу було зрозуміло, що сім’я у них бід на.

— А де тато? — Запитав я. — Він працює на цьому складі.

— А ви на нього чекаєте?

— Ні, ми заробляємо гроші, щоб молодшому братикові куnити пластилін. Поки я з ними розмовляв, зібралося чимало водіїв довкола. Дехто пропонував гроші, але вони відмовлялися — брали лише їжу.

— Папа казав, щоб ми не жебракували і ні в кого не брали грошей. Коли підійшла моя черга, мені довелося попрощатися зі своїми новими знайомими. А потім у бухгалтерії я дізнався докладніше про них.

Як з’ясувалося, їхній батько раніше тут працював водієм вантажівки, але потім у нього стався інсульт. Дружина почала пити, зовсім не займалася ліkуванням чоловіка, а потім зовсім покинула його з дітьми та поїхала кудись.

Хазяїн складу дізнався про долю kолишнього водія, тому запропонував йому повернутися на склад як різноробочий та дозволив жити у будівельному вагончику.

Я весь день думав про цих дітей і про те, як вони вміло заробляли гроші братикові на пластилін. Я вирішив заїхати до найближчої крамниці і накупити всякої канцелярії. Я одразу ж завіз все дітям.

Вони на той момент сиділи на лавці зі своїм батьком. Діти дуже зра діли моїм подарункам, а от батько посумнішав. Він, певне, неправильно сприйняв мій добрий жест.

— Невже ви думаєте, що я не заробив би їм на пластилін? — сумно сказав він. — Всього найкращого! — сказав я і пішов, щоб не вступати з ним у kонфлікт.