– Навіть не думай про це! – пepeбилa Аліну колега по роботі Віра. – Тобі що, ніхто не розповів як ми тут його називаємо

– “Називаєте?” – Аліна провела поглядом красивого, стрункого молодого чоловіка.

– “Ну між собою називаємо “Мамин синочок”. Тому ти навіть не думай про це, “мамин синочок” – це безнадійний випадок.

Аліна нерозуміючи похитала головою, вона в колективі нещодавно, мало з ким знайома, і мало що про кого знає, тому слова Віри її дуже здивували. Їй ніколи не зустрічалися “мамині синочки”, але уявляла вона собі їх, якось по-іншому. Не в сенсі, що у них три голови, чотири ноги,  а щось таке в погляді, в поведінці, в рухах…

Щодо Станіслава, то він мав вигляд, звичайного чоловіка, тридцяти років, тільки він був надто задуманий, його очі були сумні. Одягався, Станіслав, скромно, але завжди в сучасний одяг, а не по моді 30 річної давнини, як могла одягати його мама.

Найголовніше, на що Аліна звернула увагу, – про Станіслава таке говорили, тільки, молоді жінки. Колеги чоловіки, його поважали, це було видно одразу.

– Так, а чому ви його так називаєте? – рішуче запитала Аліна: ніяк не вкладалося в голові те, що бачили її очі, з образом “маминого синочка”.

Віра захіхікала: – Так, а як його називати? Він, коли тільки до нас прийшов, то ще намагався залицятися до наших дівчат. Там квіти всякі, кіно, кафешки – з цим всім у нього було все добре. Тільки от від однієї, Каті з бухгалтерії, він втік прямо з побачення, після того, як йому хтось зателефонував. Сказав, що мама вже хвилюється, і йому терміново треба додому. Ясна річ, що це було їхнє останнє побачення.

Вдруге, діло дійшло до вечері з продовженням. Було це вдома у нашої, Оксани з кадрів. Всі вже знали, що Стасік живе з мамою і сміялися з цього, але їй це було не важливо – Оксана недавно розлучилася, хотіла нових відносин. І, що не кажи Станіслав чоловік красивий.

– І, що ти думаєш? Все йшло чудово, але рівно об одинадцятій вечора Станіслав, як Попелюшка, вибачається і заявляє, що він ночує тільки вдома, каже мама буде хвилюватися – і йде. Уявляєш?.. Ось після такого у нас на нього ніхто і не дивиться. Що і тобі раджу!

Аліна здивувалася ще більше. Хоч у неї і не багато життєвого досвіду з чоловіками, але їй здалося, що Віра розповідає про зовсім іншу людину. Не про Станіслава. Вона, звичайно, вислухала Віру, але вірити у все це не поспішала.

Станіслав, тим часом, почав проявляти до Аліни інтерес: спочатку просто кивав і усміхався, згодом вони обмінювалися декількома фразами при зустрічі, і Аліна, була впевнена, що ось-ось і він запропонує їй випити кави разом, чи провести додому з роботи.

Але Станіслав, неочікувано пропав – просто не прийшов на роботу. А на наступний день, по кабінетах пройшлась Василівна, і просила скластися грошима, хто скільки може…у Станіслава пomepла мама.

– І як же тепер синочок без мами буде? – хмикнула Віра, але Василівна глянула на неї так, що та одразу закрила рота і полізла за гаманцем.

– Не говори, якщо не знаєш! Може і розуму наберешся! – сказала їй Василівна, виходячи з кабінету.

– Цікаво – подумала Аліна – Виходить не всі жінки, поганої думки про Станіслава, – і вирішила наздогнати Василівну, щоб розпитати. Але нічого не вийшло. Василівна відмовилася говорити на цю тему. – Ду*ні ви дівчата, – єдине, що витягла Аліна від Василівни. – Дивитеся на те, що зверху, а найважливішого не бачите. Хороший чоловік Станіслав, правильний.!

Ось тепер ситуація по-трохи почала прояснюватися. Виходить, є щось таке, про що знають чоловіки і деякі старші жінки, але молоді дівчата не знають. Вона не помилилася. Аліна, прийняла рішення, не спішити, і просто чекати.

…Через тиждень Станіслав прийшов на роботу. Він був пригнічений, та сумний, але якось… Наче ця подія не була для нього несподіваною, наче, він готувався до цього давно, тому зумів взяти себе в руку досить швидко.

Пройшло два місяці, і Станіслав запропонував Аліні піти на побачення після роботи. Вони посиділи в кафе, погуляли, і Аліна відчула, що знає його бачато років – настільки приємно та легко було з ним спілкуватися. Їй здавалося, що і Станіслав відчуває щось подібне, тому для неї не стало несподіванкою, коли він запропонував у вихідні провести ще одну зустріч. А потім ще раз. І ще.

Аліні знадобилося багато часу, щоб спробувати завести розмову про маму Станіслава: бiль втрати була ще занадто сильною, і їй було страшно здатися безтактовною. Але Станіслав сам заговорив про це, а Аліна підхопила, і поставила декілька обережних запитань.

– Звісно, мені її дуже не вистачає, я дуже сумую за нею – зізнався Станіслав, – Але, з іншого боку, мене тішить думка, що я зробив все, що міг для неї. Моя совість чиста. Надіюся, що ТАМ мамі краще, і вона не ображається на мене..

Аліна дивилася на Станіслава так здивовано і зацікавлено, що він зважився.

– Може трохи посидимо на лавці? – запропонував він. – Тих хто знав про це на роботі, я попросив не розповсюджувати цю тему. Я не хотів пересудів навіть зі знаком «плюс». Думаєш я не знав, як мене називають. Але це краже ніж жалість, – він видихнув та продовжив. – Я дуже не хотів тривалих стосунків, думав, що не маю на це права, тому обирав жінок, яких цілком влаштовували разові зустрічі.

… Мені було 18, як тато від нас пішов. Як з’ясувалося, він просто чекав, коли я виросту – у нього вже була інша сім’я, і дитина. Ось так ми і залишилися вдвох з мамою. Трьох кімнатну квартиру, розміняли, але я не сумував. Я знав, що зумію заробити на нову.

Я вчився, як шалений, не дозволяв собі ні гулянок, ні розваг – і вже на 4 курсі, один викладач помітив мене,  і порекомендував мене на нашу роботу. Поки без диплома, не на повний день, але вже за спеціальністю. І я почав заробляти. Справи пішли вверх.

… Я вже закінчував університет, ми з мамою їхали на вручення дипломів, стояли на зупинці. Мою увагу відвернула жінка, яка запитала, як пройти до поліклініки, тому я не побачив, як на нас летить машина – водій не впорався з керуванням. А мама це бачила, і відштовхнула мене.

Я отримав, лише декілька cuнців. Мамі прийшлося, набагато гірше. Лікарі взагалі не давали жодних прогнозів. І , нажаль, мали рацію. Мама так і не відновилася до кінця. Вона могла хоч якось пересуватися по квартирі, а ось голова…У хороші дні вона і сама за собою слідкувала, навіть щось простеньке могла приготувати, а в погані дні не могла навіть мене впізнати. Бувало піде кудись, а назад не знає, як повернутися…Та багато чого було …

Ясна річ, залишати її одну було не можна. Я найняв доглядальницю вся мамина пенсія як раз на неї і йшла. Та й з зарплати, ще докладати потрібно було. Доглядалниця була тільки вдень, цілодобову я б не потягнув. Та й вдень, були випадки, вона не могла впоратися з мамою, і я лишав все і мчав додому…

Аліна давно вже плакала, але навіть не помічала цього. Скільки ж всього йому довелося пережити! Тепер ясно, чому Василівна так різко обірвала Віру …

– Вибач, я засмутив тебе – Станіслав обняв її.

– Який же ти чудовий син! – прошептала Аліна.

На роботі Аліна, вирішила нічого не розповідати колегам, вона знала, що Станіславу це не буде приємно. Та й нащо? Вони вже подали заяву в ЗАГС, і скоро Василівна знову побігла по кабінетах – збирати гроші на весільний подарунок від колег.

– Мамин синочок не зможе жити один. Тримайся, Аліно! – вчергове, недоречно, пожартувала Віра. – А з іншої сторони, не треба дітей заводити – вже один готовий є!

– Заздри мовчки – спокійно відповіла Аліна.

… Станіслав і Аліна одружилися, але через три роки сталося нещастя. Аліна важко зaxвopiлa.

– Ось і все! Казочці кінець! Кине він її відразу!” – говорили по кутках колеги, але помилилися.

Після oпepaцiї доглядав за нею саме Станіслав. І саме завдяки його турботі і любові Аліна не просто одужала, а одужала дуже швидко.

– Ду*и ви, дівки, – підсумувала Василівна. – Прогледіли своє щастя. А у Аліни все добре буде. Не чоловік –  а кам’яна стіна.