Ми з Денисом познайомились ще у студентські роки. Почали зустрічатись, згодом одружились. Після двох років подружнього життя в нас народився синочок. Хлопчика назвали Макар. Одразу після весілля ми почали жити у квартирі, яку він успадкував від дідуся.

Це були прекрасні роки. Ми почувались абсолютно щасливими.

Та цей період тривав недовго. Коли я пішла на три роки у декретну відпустку, свекруха стала докоряти мені, що сиджу в її сина на шиї, а він один мусить тягнути сім’ю. Проте, коли просила її посидіти з онуком, щоб я хоча б на співбесіду сходила, то завжди відмовлялась.

Та найбільше вона любила мене діставати своїми припущеннями про те, що Макар не схожий на свого батька. Прямо натякаючи, що я зраджувала Дениса, а дитину нагуляла. Чоловік лише сміявся, коли розказувала, як його матір оббріхує мене.

Коли я нарешті вийшла на роботу, свекруха все одно не заспокоїлась. Вона почала всім розказувати, що я вискочила заміж за її сина, позарившись на його квартиру. Бо сама безприданниця й нічого за спиною не маю.

Коли нашому сину виповнилось сімнадцять та він вже навчався в університеті, мій чоловік важко захворів. Ми намагались йому допомогти, возили по лікарях, доглядали вдома, але так і не врятували. Його не стало.

Ще не минуло й дев’яти днів після похорону, як до нас прийшла свекруха, щоб висловити свої претензії.

— Сина вже не повернеш, то забирайтесь з цим “онуком” з квартири.

Я ніколи не признаю його рідним.

Щоб за два дні й духу вашого тут не було,- сердито промовила вона.

— Що ви тут влаштували? Ми не зобов’язані покидати квартиру, прямим спадкоємцем якої є Макар.

— Спадкоємцем може бути лише родич. А це ще треба довести!

— Без проблем. Але після цього не хочу вас більше бачити у своєму домі.

Свекруха була розгнівана, але не такі умови погодилась.

Через місяць прийшли результати тесту, який підтвердив, що Макар рідний син Дениса. В той же день свекруха прибігла випрошувати прощення. Я досі відчувала образу.

— Як ви могли подумати, що я зраджувала вашого сина?

Я його кохала і досі кохаю.

— Прости мене!

Не знаю, що на мене найшло!

В мене не лишилось нікого рідніше за вас.

З того часу ми нарешті відшукали порозуміння. Я давно пробачила свекрусі й зараз називаю її не інакше, як мама. Чому вона поводилась так раніше не розумію. Та, головне, що зараз ми допомагаємо одна одній і у всьому підтримуємо.

КІНЕЦЬ.