Ой не розумію я цього, коли родина, рідні брати та сестри готові роздерти одне одного за спадок від батьків. Коли вони гризуться, інколи навіть за маленьку кімнатку в старій хрущівці, коли та вже на ладан дише, із дня на день зносити мають. ТА ж ні, квадратні метри важливіші, аніж рідні.

На них працювати потрібно, а рідні нам задарма дістались.

Фу! просто фу!

Цю історію мені розповіла моя подруга про своїх батьків. Нещодавно і її батька померла мама, її бабуся. Хворіла вона вже давно, тому відхід на іншу сторону тільки облегшив їй страждання. Поки бабуся була жива, нехай навіть непритомна, всі вже почали гризтися, кому ж дістанеться її будинок, та земля навкруги.

Дітей в тієї бабусі було троє. Всі хлопці. Два з них жили в Києві, а один поруч, хвилинах в десяти від її будинку, от він та його дружина доглядали за нею найбільше. Це й були батьки моєї подруги. Нікому з дітей більше й діла не було до мами. Інколи тільки якусь тисячу скидали на картку, типу як на лікування.

Але що та тисяча, коли стільки коштувала тільки крапельниця в день.
Коли дід подруги ще був живий, діти в нього ходили по струнці. Кожні вихідні приїжджали допомагати. Постійно на звязку, а головне між собою ніяких сварок.

Як тільки діда не стало, всі показали, які ж вони насправді.

Київляни приїздили тільки на великі свята, щоб посмажити шашличка на природі, та взяти консервації чи картопельки домашньої, яку їхня стара мати робила самотужки. Починаючи від города, закінчуючи банками, цукром, оцтом… Аби вони знали, скільки то все коштує, може посоромились би трішки, та ж ні.

Коли рідня дізналась, що бабця довго не протримається, почали гризтись між собою, як шакали. Брати по черзі приїздили до матері, та вговорювали переписати саме на них все майно.

Коли вона вже перестала приходити в себе, то гризлись просто між собою. Типу от, от ти маєш гарну зарплатню, велику квартиру, а в мене все не так добре, мені потрібніше! Придумували купу причин, аби собі побільше відхопити. Коли вже бабці не стало, чоловіки по черзі приїздили, зривали вихідні замки, та ставити свої, щоб ні хто інший не міг зайти в їхні володіння. Дурня та й годі!

Єдиним, хто там не показувався після cmeptI мами, так це родина подруги.

Вони мали невеличкий будинок, господу, за якою доглядали, та мали з того й жити. Їм вистачало того, що у них вже було, та водночас то навіть не третя частина майна братів. Ті були як хапуги. Гребли, гребли, все їм мало, треба більше!

Одного разу, там сталась навіть бійка, брати одночасно приїхали відпочивати в батьківський будинок. Один не захотів пускати іншого, адже в середині були вже його родина та друзі.

Іншим місця не має. Та й з якого дива він мав ділитись? Все закінчилось тим, що сусіди викликали поліцію, бо ті почали кидатись один на одного з лопатами.

Декілька днів рідні посиділи у відділку, подумали над своєю поведінкою. Що не дуже дало результату. За майно вони знову почали чубитись, як тільки їх випустили. Дивні вони, справді.

Вирішено було зробити все по закону.

Викликали нотаріуса, порівну розділили частку між усіма братами.

Батьки подруги відразу сказали, що свою частку продадуть. Хто її купить – без різниці. Найстарший брат відразу вхопився за можливість, та потім почав кричати що вартість, яку батьки просять за частку то здирництво. На що отримав відповідь – знизування плечима.

Минуло вже досить багато часу. Брати все ж так і не домовились між собою. На додаток, після сварки вони не спілкуються, навіть більше не приїздять в батьківський будиночок. Він їм не потрібен в цілому. От тільки навіщо було так псувати стосунки з найріднішими, щоб все покинути? Жадність руйнує все… Не тільки розум, ай родини.

КІНЕЦЬ.