– Я подаю на розлучення, – спокійно сказала Віра, передаючи чоловікові чашку з чаєм. – Точніше, вже подала.

Жінка вимовила це так буденно, ніби йшлося про якусь повсякденну справу. Щось на кшталт “на вечерю курка з овочами”.

– Дозволь запитати, з якого… Хм, гаразд, не при дітях, – Віктор, бачачи два вкрай схвильовані обличчя, почав говорити тихіше і спокійніше. – Чим я тобі не догодив? І це я ще не згадую, що дітям потрібний батько.

– Ти думаєш, я іншого батька не знайду? – Жінка демонстративно закотила очі і посміхнулася. – Чим не догодив? Та всім! Я сподівалася, що життя з тобою нагадуватиме тихе озеро, а не бушуючу річку!

– Так, хлопчаки, все з’їли? – Продовжувати цю розмову при дітях чоловікові не хотілося. – Бігом грати. І не підслуховувати! – вже навздогін гукнув Віктор, знаючи непосидючий характер своїх синів. – А ось тепер продовжимо.

Віра невдоволено підібгала губи. Він і тут примудряється командувати! Будує з себе батька року.

– Мені набридло так жити. Я не хочу проводити на роботі по вісім годин щодня, посміхатися колегам, бігати перед клієнтами… Я хочу спати до обіду, ходити дорогими магазинами, салонами краси. А ти мені цього не можеш дати. Тож вистачить! Я віддала тобі найкращі десять років свого життя.

– А чи можна обійтися без цих пишномовних слів? – сухо зупинив поки що дружину Віктор. – Чи не ти ті десять років тому витратила стільки сил, щоб вискочити за мене заміж? Я ж одружитися особливого бажання не мав.

– Помилилася, з ким не буває.

Розлучення відбулося швидко та тихо. Хлопчиків Віктор, зі скрипом, звичайно, вирішив залишити з матір’ю з умовою, що кожних вихідних вони проводитимуть у нього. І канікули також. Віра легко погодилася.

Через півроку Віктор познайомив синочків зі своєю новою дружиною. Усміхнена і життєрадісна Люба підкорила хлопчиків, і вони з нетерпінням чекали на вихідні, чим дуже дратували маму.

А ще більше її дратував той факт, що Віктор отримав спадок від якогось троюрідного дядька, купив великий заміський будинок та живе собі приспівуючи. Правда роботу він так і не покинув, аліменти платить невеликі, воліючи самостійно одягати синів з ніг до голови та забезпечувати їх різноманітними гаджетами. Та ще й ті самі аліменти контролює!

І чому вона не зачекала лише півроку? Якби Віра знала, що так станеться… Ух, зараз би вона зажила!

Втім, може, ще не все втрачено?

*************************

– Може, чай поп’ємо? Як у старі добрі часи, – призовно посміхалася жінка, кокетливо накручуючи пасмо довгого волосся на палець. Коротка сукня підкреслювала всі переваги, вміло нанесений макіяж скидав кілька років … О, вона витратила багато сил і виглядає просто чарівно!

– Мені ніколи, – ковзнувши по колишній дружині порожнім поглядом, відповів Віктор. – Хлопчики зібрані?

– Вони щось знайти не можуть, провозяться ще хвилин десять, я вже знаю, – розчаровано протягнула жінка, але спроб не залишала. – Може, відзначимо разом Новий Рік? Миколка з Юрою півдня ялинку вбирали.

– Ми ще на суді домовилися, що мої канікули. І відзначатимемо ми в одному чудовому селі, де багато снігу і є де покататися на лижах чи сноуборді. Люба все організувала.

– Але це сімейне свято.

– Ось ми й відзначимо – сім’єю. Будеш обурюватися, заберу назавжди хлопчиків.

Щойно за колишнім чоловіком і щасливими дітлахами зачинилися двері, Віра не витримала від образи. Люба… Знову ця Люба! Та якого вона завжди встряє? Постійно вдає, що дуже щаслива бачити хлопчиків, а сама, напевно, рахує дні до їхнього повернення додому. Вже кому як не Вірі знати, які непосидючі та примхливі у неї діти!

Адже це ідея… Жінка задоволено усміхнулася. Ще не все втрачено. Скоро всі гроші Віктора будуть у її одноосібному розпорядженні.

********************

– І що це? – запитливо підняв брову Віктор, побачивши валізи, що стояли на порозі.

– Як що? Речі. Миколки та Юри, – Віра злегка штовхнула валізу, від чого вона похитнулася. – Я вирішила, що якщо ти налагодив своє особисте життя, то час і мені. Але сам розумієш, не кожен чоловік погодиться виховувати чужих дітей, тож тепер хлопчики житимуть з тобою. Я вже була в опіці, повідомила їх, залишилося оформити все це юридично. Але це ти вже сам, я їду на відпочинок з досить перспективним кавалером.

Залишивши здивованого чоловіка дивитися їй услід, Віра повільно попрямувала до машини, що чекала на неї. Цікаво, наскільки у цієї “святої” Любочки вистачить терпіння? На тиждень? На два? Так, швидше за все на два. А Віктор, обираючи між дітьми та новою дружиною, однозначно обере синів. І повернеться до неї. Разом з усім…

Минуло два тижні. Місяць. Два. А дзвінка з проханям забрати дітей не було. А судячи з розмов хлопчиків, Люба навіть жодного разу на них не сварилася! Як так? Ці два непосидючих хлопчика раптово стали янголятами? Неможливо!

– Як поводяться хлопчики? Ще не втомилися від них? – Віра не витримала і набрала колишнього чоловіка.

– Вони молодці, не пустують, слухаються, допомагають, – голос Віктора відчутно потеплішав, тільки-но мова зайшла про дітей. – Просто золоті хлопчики!

– Так? – Здивовано простягла Віра. – А у мене вони постійно щось влаштовували…

– Тому що з дітьми треба займатися, – зневажливо пирхнув чоловік. – А ти вічно з телефону не вилазила. І до речі, повідомляю тебе – ми переїжджаємо. Якщо захочеш, то привезу хлопчиків на канікули.

– Але… Це ж мої діти!

– А ти сама мені всі права на них віддала, – відверто засміявся чоловік. – Мати називається.

Вірі залишалося тільки замовчати. Чоловіка не повернути (точніше, його грошики), з новим залицяльником не склалося, так ще й діти тепер далеко будуть. Хоча за ними вона нудьгувати не буде, надто вже сподобалося присвячувати весь вільний час собі коханій.

Що за несправедливість? Чекати десять років і зійти з дистанції за півроку до забезпеченого життя. Несправедливо…

КІНЕЦЬ.