Я одружена вже 3 роки. З чоловіком з першого погляду було велике кохання, закохалася відразу ж, хоч і не дівчинка вже. Все починалося як у всіх – цукерково-букетний період, подарунки, побачення, букети квітів.

Я з самого початку знала, що він удівець із двома дітьми, він це не приховував. Чоловік розповідав, що у нього два хлопчики-близнюки, всього по 4 роки. Розповів, що через постійну його зайнятість діти тимчасово живуть у сестри, він платить їй аліменти. Намагається якнайбільше часу проводити з ними, але фізично навіть не завжди може перебувати вдома, тому що іноді працює і вночі.

Сестра бездітна, сама запропонувала допомогу, але щойно ми почали жити разом, звісно, забрали хлопчаків до себе. Сказати, що мені було тяжко — це нічого не сказати. Чоловік допомагав, так, у міру сил, але в основному, вся метушня діставалася саме мені.

Готування, збирання, нагляд за дітьми. Вже через місяць у мене почало смикатися око. Тільки коли ми стали наймати няню, мені стало трохи легше. Також часом допомагала і його сестра, але приходила вона дуже рідко. Чоловік був дуже дбайливим, уважним та добрим батьком. Хоч і для мене він старався не менше.

У вихідні завжди був удома, займався з дітьми повністю сам, але для мене часу майже не залишалося. Так, ми знаходили компроміси, я намагалася набиратися терпіння, вирішувати всі спірні питання мирно, вийшла за нього заміж, хоч і думала довго. Любила дуже сильно, його діти не були для мене особливою проблемою, я ладнала з ними досить не погано, хоча і нова роль мачухи давалася мені важко.

Я була впевнена, що впораюся, тим більше, я неодноразово мала справу з дітьми, була вожатою, допомагала родичам. Мала уявлення, із чим зв’язуюсь, була налаштована дуже рішуче. Не звалювати він все, але допомагати. Три роки я так і мешкала. Водила хлопчиків у садок, потім на заняття, ось уже й до школи цього року. Підготовка триває повним ходом.

Але в мене починають здавати нерви. Покохати я їх так і не змогла. Поводяться вони потворно, не слухаються мене, тільки псують все навколо. Через брак грошей довелося відмовитися від няні, мене скоротили на роботі, і я осіла вдома. Зараз думаю, що роботу та будинок одночасно не потягну. Пеку торти на замовлення, коли є час, але прибутку з цього небагато.

З чоловіком на ґрунті грошових проблем та нервів майже перестали навіть розмовляти. Я його так само сильно люблю, він так само піклується про нас і робить все від нього залежне, зміг добитися посади вище, але і роботи стадо більше, майже його не бачу. Хочу кинути все та піти, але сам він дітей не потягне. У черговій сварці запропонував на якийсь час відправити їх до бабусі своєї мами, як на канікули, в село.

Я за, але наскільки вони там залишаться, якщо я піду? Хто ними займатиметься? На собі тягти це я більше не хочу. Я дуже хотіла свого малюка, ще коли у мене була робота, але не вийшло, хоч обидва здорові. Припускаю, що це через постійні нерви.

У мене сама є квартира, піду від нього туди. Хоч і совість мене страшенно гризе і не хочу залишати коханого чоловіка одного, кидати його в проблемах. Розриваюся. Його діти викликають у мене тепер лише роздратування та ворожість.

КІНЕЦЬ.