«От цей будинок, — Оксана зупинилася біля маленького, але доглянутого будинку з гарним садом, — якщо рахувати від повороту, то п’ятий». Незважаючи на те, що хвіртка була відчинена, дівчина вирішила не заходити без дозволу і постукала. Хазяїн будинку був неподалік, почув і підійшов до незнайомої дівчини. На вигляд чоловікові було близько вісімдесяти років, сивий, худорлявий і високий.

— Добридень. Мене звуть Оксана Іванова, я студентка. Проводжу експедицію, збираю фольклор у селі. У мене з практики таке завдання.

– Значить, звуть Оксана, – повторив ще раз чоловік.

– Тоді проходь у двір чи додому, Оксаночко, – він так ласкаво промовив ім’я студентки, що та збентежилась. Вони сіли за стіл, випили чаю, поїли щойно випечених пирогів і приступили до роботи.

Оксана дістала із сумки блокнот, приготувалася записувати рідкісні вірші, пісні, подивилася на стіну, де висів календар 1983 року. Василь Степанович трохи зніяковів, згадуючи старі пісні та коломийки.

— Там трапляються лайки, — пояснював він. — Неважливо. Це ж народ написав. Ви не со ромтеся, все гаразд, — заспокоювала Оксана.

— Нічого на думку не спадає, всюди лайливі слова чи щось непристойне, — сказав і засміявся Василь Степанович.

— Та ви розповідайте все, що пам’ятаєте, не соромтеся, — сказала Оксана чоловікові і вирішила поки дати йому спокій і звернулася з проханням до Ольги Євгенівни, щоб та згадала якусь пісню. Жінка, довго не думаючи, заспівала дівчині стару пісню.

За кілька хвилин і коломийки заспівала.

– Ось бачиш, Оля більше знає, – сказав Василь Степанович. Чоловік із жінкою подивилися один на одного і посміхнулися

. Дівчина почувала себе дуже затишно у цьому будинку. Будинок був сповнений теплом, любов’ю, і господарі дуже щирі, відкриті, добрі люди, котрі люблять один одного, відразу все видно. — Ого, вже три години минуло, як я з вами розмовляю. Засиділася у вас, – зірвалася з місця Оксана.

– Мабуть, у вас багато власних справ, не хочу заважати.

— Доню, посидь ще. Ми нікуди не поспішаємо. Ще встигнемо усі свої справи зробити, – відповіла Ольга Євгенівна. Перед обідом дівчина захотіла вийти на вулицю, де повітря було просякнуте запахом скошеної трави, польових квітів та свіжістю. Вона зайшла в коридор і почула голос Василя Степановича:

— Голубко моя, настав час накривати на стіл, а то наша гостя вже збирається. Після почутого на душі дівчина стала так сонячно, тепло. «Цікаво, скільки років вони вже разом, — розмірковувала Оксана.

– На стінах є фотографії і дітей та онуків. Мабуть, понад сорок років живуть під дахом цього будинку і все одно так тепло звертаються один до одного. Я ще ніколи не чула, щоб чоловік так звертався до своєї жінки». Не минуло й двадцяти хвилин, як Оксана стояла на автобусній зупинці.

Вона стояла і думала про свою сварkу з хлопцем. Настрій одразу зник. Вони зустрічаються два роки, а живуть разом лише півроку, і вже встигли nосваритися через якусь незначну дрібницю. Наступного дня після сварки жодного слова не сказали один одному, цілий день провели в мовчанні.

Увечері повернулася додому раніше за Сашка. Тому приготувала вечерю, запікала картоплю, зварила каву. Сашко повернувся додому, під ніс буркнув привіт. Оксана тепло посміхнулася. Вона так просто це зробила. — Привіт, голубчику мій. Сашко застиг на місці, погляд завмер на Оксані. – Чому стоїш у дверях? Проходь, будемо вечеряти, – м’яко промовила дівчина.

КІНЕЦЬ.