Минуло вже 10 років, як ми закінчили школу, і було вирішено влаштувати зустріч однокласників. До цього ми жодного разу не збиралися, але цього року наша класна керівниця теж мала ювілей, і ми вирішили поєднати ці дві події. Було хвилююче, таки десять років минуло.

Я переживала, що змінилася, і однокласники мене не впізнають. Але в цьому плані все пройшло добре – наговорили купу компліментів, вилися навколо мене весь вечір, все, як і раніше.

Єдине, що зіпсувало настрій – практично всі вони непогано влаштувалися в житті та добре заробляють, на відміну від мене, простої вчительки.

Мені навіть було соромно зізнатися, що я працюю у школі.

Довелося сказати, що я звільнилася і зараз працюю на фрілансі. Дивно, раніше моя робота не здавалася мені такою убогою, але після цього вечора в мене як пелена з очей упала.

Що я бачила в цьому житті, окрім підручників, зошитів та невдячних дітей, які або в гаджетах сидять, або на голові стоять, коли відбираєш у них телефони. Я навіть не можу з’їздити відпочити нікуди, окрім села. Сиджу на дачі з мамою та донькою, бо не можу дозволити поїздку, хоч і працюю цілий рік тяжко.

Зате мої однокласники, де вже тільки не побували і живуть на втіху. І найприкріше, що всі вони у школі були звичайними трієчниками, зате я була практично кругла відмінниця. І що це мені дало!

Продавщиці на ринку більше заробляють, аніж вчителі. І нерви їм ніхто не мотає, директор мозок не виносить, на курси підвищення кваліфікації їздити не треба.

Напевно, я не тим ділом займаюся, і настав час у житті щось змінювати, поки не пізно.

КІНЕЦЬ.