– А Мирославку на кого залишиш? – А ти що не рідний своїй дитині?! Я народила, а ти тепер виховуй!
На жаль, Богдан був на вахті, коли його дружина Надія народила йому донечку. Вперше побачив крихітку, коли її вже було два тижні. Жила молода сім’я з бабою чоловіка, Оленою. Саме таких хотілось називати ніжно «бабуся», адже у ній було багато доброти та ласки, до якої так тягнулися діти.
Бабця Олена до невістки ставилась з повагою, багато на що закривала очі, адже молода дівчина, ще багато чого не розуміє. З першого дня після пологів вона була поруч, у всьому допомагала та навчала. Коли бачила, що Надія зовсім сил не має, то онучку забирала і йшла в іншу кімнату, щоб молода мама мала змогу трохи відпочити.
Богдан повернувся додому сам не свій від щастя, кожній «жінці» вдома подарунка привіз, нікого не обділив і так добре того вечора було, що всім здавалось, що так буде завжди. Проте наступного дня Надія покликала чоловіка на серйозну розмову і повідомила, що у її роки у всіх освіта є, тому і її потрібно навчатися, скоро вона відправиться в інше місто.
– Ти що таке вигадала? А Мирославку на кого залишиш? Бабця вже старенька, сама може не впоратися…
– А ти що не рідний своїй дитині?! Я народила, а ти тепер виховуй!
– Якщо тобі дитина непотрібна, то пиши відмову, а ми самі її виховуватимемо!
– І ти цим мене налякати вирішив?! Хоч завтра піду й напишу! Мені майбутнє будувати треба!
Бабуся, почувши сварку, залишилась з маленькою онучкою у дитячій кімнаті й лише тихенько слізки витирала.
Невістка дотрималась свого слова. Написала відмову і наступного дня спакувала валізу та пішла геть.
З того далекого дня минуло понад двадцять років. Тепер Надія стала солідною бізнесменкою, має три свої салони краси, проте щастя вона так і не відшукала, залишилось воно десь в той останній день поруч з чоловіком та донечкою. Ще намагалась вона знайти гідного чоловіка, проте не щастило їй, всі потраплялися такі, що лише до її грошей ласими були, а на неї й не дивилися.
Пригадує той день, 15 років тому, коли прийняла для себе важке рішення. У неї вже тоді був один салон краси й вона вирішила повернути чоловіка й доньку. Поїхала у їхнє місто, постукала у ту давно знайому квартиру, проте двері відчинили її незнайомці. Квартиру давно продали, а куди переїхали попередні власники не знали. Намагалась жінка і через різні інстанції й підкупити людей, проте ніхто ніяких правдивих даних її так і не дав.
Того дня, до кабінету Надії Олександрівни зайшла молоденька дівчина, жінка не стала підіймати голову і сухо промовила: «Доброго дня, якщо вас цікавить вакансія, то вона уже зайнята, приходьте іншим разом!»
– Доброго дня, я Мирослава, ваша донька – промовив ніжний дівчачий голос.
Надія не могла повірити своїм очам, донька була одночасно схожою на неї та Богдана, почала плакати й побігла обіймати. Двоє жінок оглядали один одну і не могли повірити своєму щастю.
– Я б і не знала, якби не бабуся… Вона недавно п0мерла, а перед цим покликала мене для розмови. Вона розповіла, що тато одружився з мамою, точніше Світланою, коли мені було більше як рік, проте любить вона мене, як рідну, ніколи й слова поганого не було сказано.
Тато з мамою… Світланою приховували від мене те, що вона не рідна.
А бабуся розповіла, назвала твоє прізвище й місто, у якому ти живе. Ти досить популярна тут, тому знайти тебе було не важко! – ділиться дівчина зі сльозами на очах.
КІНЕЦЬ.