Ще коли я була юною, мені зробили операцію, після якої лікарі сповістили мені жaxлuвy звістку – на жаль, я ніколи не зможу мати дітей. Для мене це стало справжнім потрясінням. Я так мріяла про щасливу сім’ю.

Після цього всі мої дні минали однаково. Дім-робота, робота-дім. Мені було лячно заводити з кимось стосунки. Кому треба жінку, яка не зможе народити дітей?

На щастя, в моєму житті появився Віталій. Він з розумінням поставився до моєї ситуації. Так ми одружилися. Ми вирішили відкрити власну справу. Відтоді увесь наш вільний час ми присвятили їй. Так нам вдалося швидко розбагатіти. За три роки ми збудували будинок, придбали автомобіль, багато подорожували.

Тоді й зрозуміли, що нам чогось не вистачає.

Поговорили та вирішили взяти дитину з дитячого будинку.

Маринка одразу припала нам до душі. Вона була спокійною та милою дівчинкою. Нам з чоловіком вдалось знайти з нею спільну мову. Через місяць вона стала називати нас мамою й татом.

Ніхто б і не здогадався, що вона нам не рідна.

Своєю поведінкою та зовнішніми рисами Маринка, як дві краплі води, була схожа на Віталія.

Якось я поралася на вулиці. Чоловік з донькою були на кухні. Щовихідних у нашій сім’ї була традиція – вони удвох готували плов.

Раптом я почула на вулиці плач дитини.

Спершу подумала, що мені причулося, а коли плач став ще сильнішим, я підійшла до воріт.

Відчинила ворота та побачила на дорозі візок з немовлям.

Поглянула всередину – а там маленький хлопчик.

Я миттю кинулася в дім і набрала номер поліції. Біологічну матір маляти знайшли того ж дня. Виявилося, вона вже має п’ятьох дітей, а від цього хлопчика вирішила відмовитися.

Ми з чоловіком одноголосно прийняли рішення його всиновити.

Назвали дитину Богданчиком. Це справді був подарунок від Бога. Маринка дуже зраділа появі братика.

Попри труднощі, котрі мені колись вдалося пережити, я отримала повноцінну сім’ю, про яку колись так мріяла. Щовечора я дякую Богові за них, та прошу одне – щоб дав їм здоров’я та довгі роки життя.

КІНЕЦЬ.