У мене у підпорядкуванні працює жінка передпенсійного віку. Цієї чудової дати — і для неї, і для мене, чекаємо ми обидва. Але до неї ще цілих два роки.

— Дайте мені спокійно доопрацювати до пенсії, — обу рюється вона, коли я в черговий раз звітую її за незроблену роботу. — Ви це називаєте «працювати»?

Я це називаю сидіти. Так так.

Ви сидите, займаєте чуже робоче місце, самі нічого не робите і іншим заважаєте! — вимовляю я їй. — Я нічого не розумію в цьому вашому екзелі! – скаржиться вона.

— Саме так. Ви самі зізналися у своїй профнепридатності. Адже це ваш головний інструмент. Уявіть, що тесляр каже, я не вмію працювати з молотком! Абсурд?!

Абсурд! Ось ви зараз самі про це сказали, — підкреслив я неспроможність її доводу.

— І потім, хто у цьому ви нен? Три роки тому я направляв вас на курси з вивчення екзель? Направляв. І зауважте, якщо інші ваші однолітки самі оплачували своє навчання, то я вибив вам оплату курсів за рахунок фірми! А що ви викинули? Відмовилися від відвідування курсів. Знайшли привід — онук хворіє.

— Але він справді хво рів, — промимрила Світлана Семенівна.

— Допустимо. Але ж я сам сидів поруч, намагався навчити керувати цією програмою. А ви? Закрилися у своїй «черепашці» і не захотіли нічому почути! Дивилися в одну точку і не чули, що я вам говорю.

Лише час від часу закочували очі. Ви сидите на своєму робочому місці та в’яжете. В’язати ви можете і вдома, а на роботі потрібно працювати. Загалом так! Мені це набридло!

Або ви пишете заяву та звільняєтеся за власним бажанням, або я вимагаю зібрати комісію та провести вам атестацію. І тоді вас звільнять за статтею за профнепридатність.

— Скажіть прямо, що вам моє місце потрібне для якоїсь молоді ! — верещала вона і ви бігла з кабінету. Ви думаєте, вона пішла писати заяву про звільнення? Як би не так. Вона пішла писати на мене кляузу.

КІНЕЦЬ.