-Я тут вирішила перевірити наші рахунки, борrи, а тут раптом ось що…

Нарешті вдпустка! Блакитний новенький чемодан стояв у коридорі і чекав свого часу. Друга червона валіза дружини, з яким Микола подорожував в попередні роки, стояв тут же поруч і теж чекав. Майже всі речі були спаковані, залишалося три дні до виїзду. Відпустка. Море…

-Коля! – підійти до мене, – попросила дружина з іншої кімнати. -Миколо! – гукнула Олена.

Микола заглянув в кімнату, дожовуючи канапку.

-Я тут вирішила перевірити наші рахунки, борrи, а тут раптом ось що…

-У мене точно борrів немає, а ти що нишком три купальники в кредит взяла? – пожартував Микола.

-Не смішно. У мене немає кредитів і борrів. А в тебе є.

-У мене?.. – Микола здивувався і підійшов до дружини, яка сиділа за столом перед комп’ютером.

-Ось, дивись, аліменти на тобі числяться.

-Олено це якийсь жарт?

-Ні, Миколо, до такого я точно б не додумалася. Це діти на стороні я так розумію?

Микола від почутого перестав жувати канапку і сам сів перед комп’ютером.

-Борг. Невеликий, але є. Аліменти.

-Помилка якась…

-Миколо! Якщо до п’ятниці ти не вирішиш питання, ми нікуди не полетимо. Не знаю, як воно там зараз, але в аеропорту ти нікому не доведеш, що дітей у тебе немає. Або ні, не так. Не полетиш ти. Квитки я думаю треба скасувати, хоч якісь гроші зекономимо.

-Завтра все дізнаюся і вирішу питання. Полетимо разом, – відповів Микола.

Але до п’ятниці питання так і не було вирішене. Знайти когось, щоб ознайомитися зі справою виявилося тим ще завданням.

Дружина благополучно полетіла відпочивати одна, залишивши Миколу вирішувати свої питання в повній самоті.

-Як тільки дозволять, відразу вилітай, я буду чекати, – підморгувала Олена чоловікові.

-Відпочивай за нас двох, я скоро прилечу, – з явним розчаруванням висловився Микола, подаючи дружині солом’яний капелюшок.

Через знайомих Микола все ж домігся зустрічі з відповідальною особою і, розглядаючи незвичайний малюнок простенької штукатурки в робочому кабінеті останнього, уявляв, що зараз він все перевірить ще раз і скаже:

-Вибачте, ми помилилися, – і Микола спокійно поїде на море.

-Помилки немає, все вірно, – спокійно підтвердив той.

Здивований Микола тільки і сказав:

-Як?

-Так. Ваш батько Павленко Яків Іванович подав на вас на аліменти. Ви на запити не відповідали, йому не допомагали, а він потребує. Синівський обов’язок ніхто не відміняв.

-Зачекайте… Який він мені батько. Вони з матір’ю розлучилися, коли я ще й не народився. Інший у мене батько. І не отримував я нічого.

-Ну не знаю. Всі документи вам були надіслані на адресу реєстрації. Знаю тільки те, що ви зобов’язані щомісяця тепер виплачувати своєму батькові певну суму.

-Я там не проживаю, тільки прописаний в гуртожитку, тому і не отримував нічого. А якщо я не хочу нічого платити?

-Ідіть відкривайте справу, заперечуйте. Або вирішуйте полюбовно у нотаріуса, так теж можна.

-Копію постанови можна мені отримати на руки, я його не бачив навіть.

-Так, звичайно, – відповів службовець.

По дорозі додому Микола ще раз подивився на адресу реєстрації батька і розвернувши машину поїхав туди.

-Яка різниця сьогодні або завтра я туди поїду, все одно вихідні доведеться сидіти вдома.

Ситуація здавалася Миколі якоюсь безглуздою. Ось аліменти на дітей – це зрозуміло, від цього самого батька аліменти він отримував, мати говорила про це якось. Але щоб аліменти виплачував син, з таким він зіткнувся вперше.

У яскраво освітленому провулку Микола зупинив машину і вийшов на вулицю. Двоповерховий будинок, оточений цегляним парканом, здивував. Великий, добротний. Не в’язалася потреба в аліментах з таким будинком.

Микола натиснув на кнопку дзвінка. До воріт вийшла жінка і сказала, що Микола помилився. Тут адреса 51а, будинок 51 знаходитися трохи далі за наступним поворотом.

Микола завернув за ріг і пішов уздовж вулиці. За зарослими кущами проглядався похилений будинок, що швидше нагадує сарай, зістарений часом. Обшарпаний номер вказував, що це той самий будинок.

Хвіртка була розкрита і, мабуть, ніколи не закривалася. Всюди лежало старе сміття, заросле травою, якісь купи чогось, трилітрові банки, яких було багато.

Двері в будинок були відкриті. Коля піднявся по скрипучих сходах і зайшов.

-Є хтось вдома? – голосно запитав він.

У кутку за піччю хтось заворушився.

Микола зробив кілька кроків вперед, не виймаючи рук з кишень.

-Ви Павленко?

-Я-я-я, – оброслий чоловік на ліжку, трохи привстав на ліктях.

-Я Микола.

Чоловік мовчав, не розуміючи нічого.

-Я Микола Якович Павленко.

-Ого, – відреагував чоловік і спробував сісти. -Миколко, яким вітром?

-Як якими? Ви на мене на аліменти подали, з чого раптом? Я вам нічого не винен.

-Син же ти мені, а я тобі батько.

-Батько? Батько мені Борис Олександрович Яремчук. Він мене виростив, вивчив і одружив. Він мені читав казки на ніч, водив в дитячий садок і школу, навчав малювати, возив на риболовлю, розповідав що добре і що погано. Він батько. А ви не знаю хто, але точно не батько.

-За документами батько.

-За документами.., – посміхнувся Микола. – Знав би я, що так зараз вийде, я б відмовився від прізвища та по батькові. Платити не буду.

-Радий я, що ти прийшов. Побачив хоч на кінець.

-Для цього не потрібно було подавати на аліменти, треба було приходити, коли я потребував рідного батька. Мати не була проти, сказала, що ти вів таке життя… ну не важливо. Тому вона і розлучилася.

Павленко старший закашлявся.

-Ти присядь, я на тебе подивлюся. Останній раз в 10 класі бачив, виріс як.

-В якому 10-му?

-Ну так, в 10-му. Мати твоя не дозволяла мені з тобою бачитися, тому я потайки, щоб ти не помітив. У тебе ж був батько… Боря… Навіщо тобі ще один…

Ми з Борисом дружили в юності, разом поїхали відпочивати в Одесу. Познайомилися на березі моря з двома дівчатами. Одна з яких і була твоя мати. Спочатку Боря все до неї залицявся, але потім він якось переключився на подружку, вже й не пам’ятаю, як її звали, потім ще на когось.

Так вийшло, що я за твоєю матір’ю став теж упадати, спочатку ніби як втішив, потім більше, ну і втішив так, що ти народився. І тут Боря… Мій син і все тут. Лиши Якова. А ми з матір’ю вже одружилися. Вона в сльози. Зізналася, що коли зі мною зустрічалася, то і до Борі бігала. Так. Борін син і все тут. Я і подав на розлучення. А коли ти народився, стало ясно, що мій ти. Ні на матір, ні на Борю не схожий, викапаний я.

Але куди вже там. Назад дороги немає. Лізти в сім’ю не став. Боря і, дійсно, тебе прийняв, як рідного, виростив, за що йому спасибі. Говорив і буду говорити спасибі, поки живу.

Думаєш, не хотілося мені тебе за руку в дитячий садок водити? Хотілося. І на риболовлю і в кіно. Пам’ятаєш, ви всі разом ходили в кінотеатр? А я тихенько сидів за вами вище і дивився на тебе.

Мати ні в яку. Не треба нам життя псувати. Живемо і добре. Не заважай Яша. Я і не заважав. Тільки спостерігав. Писав все тобі. Але мабуть ти листи не отримував.

-Не отримував, – тихо сказав Микола.

-Ну це нічого. Головне, що ти хорошою людиною виріс, добре що тебе побачив… Давно вже я заслаб. Недовго мені вже… Але ти на маму і Бориса не сердься. Вони як краще хотіли. Так і вийшло.

А я. Ти пробач мені, що я на аліменти подав, думав, що не доведеться тобі їх платити, думав, що дізнаєшся про мене хоч так. Сильно захотілося, щоб ти знав, що я в тебе був. Не подумав про наслідки. Гроші на картці будуть, я з них ні копійки не візьму, якщо стягнуть.

Ну, подивився на тебе і добре, не буду затримувати. Мені нічого не треба. Ні продуктів, ні умов ніяких. Нічого. Не бери в голову.

Микола від такого обсягу інформації навіть розгубився. Все, що він знав раніше – ніяк не вписувалося в його уявлення про рідного батька.

-Телефон у тебе є?

-Є старенький.

Микола дістав з гаманця візитку і поклав на тумбочку поруч з ліжком. Потім сів поруч з батьком на ліжко і обійняв його.

-А може до мене поїдемо?

-Ні. Не треба. Навіщо все це, я нікуди не поїду, один хочу, я все життя один, – відповів старший Павленко. – Ти йди, я посплю, втомився сильно, – і Яків ліг на ліжко.

-Дзвони, якщо потрібно буде… або не потрібно, а просто так, – уже в дверях сказав Микола і вийшов з дому.

По дорозі додому він набрав телефон матері.

-Ви з батьком вдома?

-Вдома, синку.

-Я заїду.

Розмова була важка. Батько з матір’ю не заперечували. Розповіли все, як було, все підтверджуючи і підтверджуючи слова батька Яші. Намагалися навіть виправдовуватися, запевняючи, що так було краще.

Микола мовчав. Він слухав і думав, що йому робити. Як жити далі і що робити. Хотілося справедливості.

Вже збираючись додому, Микола раптом запитав:

-Мамо, а розкладачка залишилася моя?

-Так, Миколо, на балконі за шафою.

Дістаючи розкладачку, Микола вже знав, що буде робити далі.

По дорозі він заїхав в магазин і купив продукти.

-Тату, спиш?

-Колю, ти?

-Я, я тут продукти привіз.

-Спасибі, синку, не треба було. Я не їм майже.

-Світло є?

-Є, зліва від дверей.

Микола включив світло.

Тьмяна жовта лампочка висвітлила невелику кімнатку.

Миколай поставив посередині кімнати розкладачку, розклав її і кинув ковдру з подушкою.

-Я сьогодні у тебе ночувати буду, можна?

Павленко старший закашляв, потім відповів:

-Можна, навіщо питаєш. Ти пробач, що брудно. Але сил у мене прибирати вже немає.

-Завтра приберу трохи.

-Нікому це прибирання не потрібне, синку… Почекай, забув зовсім. Шафа в тій кімнаті. Там в лівому відділенні під одягом документи всі.

-Добре, тату.

-А тепер… Розкажи про себе. Все розкажи, все хочу знати.

Микола зібрався з думками, і потім почав свою розповідь. Розповідав не поспішаючи, смакуючи смішні випадки і обставини. Іноді прислухаючись і поглядаючи, чи не спить батько. Але він лежав на боці з відкритими очима і важко дихав.

Було далеко за північ, коли Микола зрозумів, що сам заснув. Він встав, подивився, чи спить батько, і вимкнув світло. Вранці встав раніше і взявся за прибирання.

-Миколо, незручно просити тебе. А ванну зможеш набрати, хочу помитися?

-Звісно. – сказав Микола.

-Ви хто? – в дверях стояла дівчина.

-Пан Микола, – відповів Коля.

-Олічко, це син мій, пам’ятаєш, розповідав? – випередив сина батько. Це Олічка, вона мені допомагає трохи.

-А-а-а, це добре, – протягнула дівчина і увійшла в будинок.

Микола ж відправився набирати ванну. Ввечері, син з батьком сиділи за столом і пили чай. Знову довго розмовляли.

-Кота з’їжджу, погодую і ночувати до тебе, – почав збиратися Микола.

-Їдь, звичайно…

Микола повернувся пізно, батько вже спав. Розплющив очі, коли той ворошився на своїй розкладачці.

А вранці. А вранці Микола зрозумів – Павленка старшого більше немає…

Довго сидів на ліжку поряд, забувши про час. Потім прийшла Оля. Мовчки сіла на стілець поруч.

-Добре пішов. Щасливим. Там документи в шафі.

-Я знаю.

-Йому і року не давали. А він майже п’ять років ще… І ключі, зараз я віддам, вони в іншому місці.

-Ключі?

-Ну так. Він свою квартиру давно ще продав, вклався в новобудову і ось цю халупку купив. Вам квартиру відписав. Трикімнатна ніби. Всі документи є. У тій папці.

Микола взяв ключі і опустив очі в підлогу…

Батько…