Після того, як ми виплатили борги чоловіка, він мене розлюбив. З моїм чоловіком я познайомилася в не найлегші для нього часи. Без житла, з боргами та без гарної роботи. Єдине, що було велика дорога машина, але він на ній майже і не їздив.

Мені все одно було на його матеріальне становище. І навіть на те, що в нас до ладу не було цукерково-букетного періоду. І без нього я зрозуміла, наскільки Максим хороший і дбайливий чоловік. Він зустрічав і проводив мене на роботу, завжди робив сніданок, коли ми ночували у мене, підтримував у всьому, виконував будь-які навіть дрібні прохання, був дуже ніжним.

Я була впевнена, що нас пов’язують справжні почуття. Вже через пару місяців ми освідчилися одне одному в коханні. На той момент я жила у великій квартирі. Одна половина належала мені, а друга батькові. Але батьки жили в іншій квартирі, тож ми з Максимом оселилися у мене.

Ще через пів року ми тихо одружилися. Просто розпис у колі рідних та друзів. Вже тоді нас часто діставали організації мікропозик. Дзвонили, погрожували. Але чоловік робив усе, щоб із ними розплатитися. Працював на двох роботах, намагався піднятися вище кар’єрними сходами. Я вірила в нього, підтримувала і шалено любила. Хоча й витратила багато нервів та здоров’я.

У мене зовсім невелика зарплата, але часом у нас залишалася лише вона. Утискалися, як могли і економили на всьому. При цьому ми майже ніколи не сварилися, багато мріяли, як виберемося з цього, діти, свій будинок, сад. Щоб вибратися з боргів, ми хотіли продати його машину, він довго відмовлявся, адже вона була потрібна для роботи, різних підробітків.

Він був майстром на всі руки (додатково). Але зрештою, це виявилося неможливим. Я потрапила у сильну аварію та розбила її. Не сильно постраждала, наклали шви та потримали у лікарні тиждень, але машину довелося здати у металобрухт.

Я дуже ненавиділа себе. Вибачалася перед чоловіком сотні разів. Пообіцяла накопичити грошей із зарплати та купити хоча б простеньку машинку, що й зробила. Грошей вистачило на копійку, але хоча б щось.

Він казав, що вибачив. Не дорікав і намагався не згадувати це, але жити ми стали ще гірше. Так само без грошей і з машиною, що постійно ламається.

І ось, через 4 роки, залишилося всього нічого. Залишилося лише 3 місяці до виплати боргу, а потім, нарешті, житимемо так, як хотіли. Я так думала. Але чоловік дуже змінився за цей рік. Став грубим, дратівливим, став звинувачувати мене буквально у всьому.

Від своїх шкідливих звичок до того, що у нього майже 40 років немає дітей (у нас довго не виходить). Став нагадувати про аварію, звинувачувати мене в тому, що він цілодобово порається з коритом, замість нормальної машини, що на роботі доводиться ганьбитися. Він став начальником, але більшість зарплати йде на погашення боргу.

Мої аргументи про те, що це тимчасово і залишилося трохи потерпіти, не працюють. Чоловік перестав цікавитися моїми справами, часто нервує і сердиться, постійно летять закиди. Перед нашими сім’ями ми робимо вигляд, що все гаразд, але вони не знають, що майже після кожної сварки чоловік збирає речі, намагаючись піти навіть серед ночі.

Я цього не хочу. Зупиняю, намагаюся вмовити його заспокоїтися, але він дорікає мені навіть у моєму спокійному тоні. Нібито мені все одно означає. Нещодавно вирішила поговорити із мамою. Сказала, що мені здається, що чоловік мене більше не любить.

Вона зітхнула і сказала, що це давно вже бачить. Просто не втручалася. Сказала, що щодо мене це дуже добре видно. Що він часто відмахується від мене, не слухає, не хоче бути поряд. Я була в шоці.

Не можу повірити, що найближча мені людина більше за мене не любить. Сам він цього не визнає. Чи себе обманює, чи мене. Але рано чи пізно він піде, так? Побудує сім’ю, буде вже без боргів. А я? Як же я? Стільки зусиль, сподівань, наші мрії. Куди все пішло?

Він каже, справа в мені. А я не розумію, що роблю не так. Сам мене відштовхує, потім каже, що я мала його вмовити, перепросити, піти за ним і зупинити. Раніше завжди так і робила, але скільки це можна робити?

КІНЕЦЬ.