Валентина приїхала на дачу і в квітчастому сарафані почала збирати смородинове листя на чай. Її сусід Олег, бачачи це все вмився, одягнув бежеву футболку, і постукав до сусідки у хвіртку. – Добрий день, – нерішуче сказав чоловік. – Здрастуйте, – здивувалась Валентина. – Я ваш сусід, Олег, – сказав він. – Олег? Як несподівано! А я – Валентина! – відповіла жінка. – Я хотів… – Олег замʼявся. – Що хотіли? – не зрозуміла Валентина. – Та от я вам хотів ось це дати, – Олег простягнув Валентині невеличку червону каструльку. Вона відкрила її й ахнула

Валентина приїхала на дачу з чоловіком Олегом та дочкою Іринкою.

На вигляд дівчині було років двадцять–двадцять п’ять. Тоненька і жвава, вона не боялася ніякої роботи, і без кінця над чимось сміялась.

Сонечко, а не дівчина. Валентина дивилася на неї і милувалася. Мабуть, із трьох дітей, ця дочка така, про яку мріють усі батьки світу… Добра, безвідмовна, слова поганого не скаже.

Треба на дачу? Поїхали! Суп зварити? Вже варю!

Валентина іноді, бувало, й сварилася. Тільки, Іринка вдавала, ніби переживає, а сама потім маму обіймала й цілувала.

…Сонце піднялося високо, була спека. Іринка, помітивши це, принесла мамі дачний капелюшок.

Потім пішла шукати у коридорі свою панамку. Припала до води. Вже йде без панамки зате з пляшкою води в руках. Куди це? До теплиці прямує.

…Олег відчиняв усі кватирки, сім потів уже зійшло.

Повітря в теплиці було аж густе. Жарко! На термометрі пʼятдесят градусів.

Олег жадібно пив воду, вона лилася по підборіддю.

Він дякує дбайливій дочці, витираючи рот рукою.

Тепер можна й по панамку йти…

…У Валентини до Олега був перший чоловік, Михайло.

Подружжя виховувало сина Романа і дочку Юлю. Добре жили, скаржитися було ні на що.

Коли дітям було 14 та 11 років, Михайла по роботі відправили у відрядження.

Першого ж вечора у відрядженні Михайлу стало недобре. Серце… Не стало чоловіка отак раптово.

Валентина овдовіла. Довго переживала вона втрату коханого чоловіка.

І вирішила вона зосередити свою увагу на дітях. Вони добре вчилися, давали надії, проґавити їх не можна було.

Валентина вивчила їх, спершу одного, потім іншу. Працювала на двох роботах. Про особисте життя не думала. А коли мети було досягнуто, вирішила Валентина присвятити себе дачі.

У дачних справах, які ніколи не переробити, Валентина якось забула, яке враження вміє справляти на чоловіків. Навіть нічого для цього не роблячи. І її пшеничного кольору волосся та добрий погляд вже декого зачарували!

…Олег нещодавно купив дачну ділянку навпроти Валентини. Однак тепер він їздив не на дачу. Він їздив дивитись на Валентину! Щоправда, вона про це не знала…

Сусідка так сподобалася Олегу, що він пурхав по ділянці, варто було промайнути жовтому сарафанчику у сусідському в дворі.

Олег потирав руки, хмикав, а доньці Іринці підморгував.

…Валентина іноді приїжджала на дачу з сином, якщо треба було привезти ящики з розсадою. Але найчастіше сама. Вона чудово вміла їздити на машині.

У черговий приїзд Валентини, коли вона вийшла у двір у квітчастому сарафані, і почала збирати смородинове листя на чай, Олег не витримав.

Тай Іринка його підганяла:

– Тату, ну годі вже переживати і дивитися закоханими очима. Сходи, познайомся!

Вмився Олег, одягнув бежеву футболку, і постукав до сусідки у хвіртку.

– Добрий день, – нерішуче сказав він.

– Здрастуйте, – здивувалась Валентина.

– Я ваш сусід, Олег, – сказав чоловік.

– Олег? Як несподівано! А я – Валентина! – відповіла жінка.

– Я хотів… – Олег замʼявся

– Що хотіли? – не розуміла Валентина.

– Та от я вам хотів ось дати, – Олег простягнув Валентині невеличку червону каструльку.

Вона відкрила її й ахнула.

– Ой, дякую вам! – сказала жінка. – Яка гарна полуниця! І велика.

Побачивши, що чоловік соромиться, Валентина заметушилася:

– Та ви проходите! А де ваша ділянка?

Олег показав рукою.

Валентина побачила Іринку, яка сиділа на лавці й уважно спостерігала за візитом батька…

– А там хто? – запитала Валя. – Ваша дочка?

– Ну як сказати…

– Та як є, так і скажіть, – сплеснула руками Валентина.

– Іринка… Це дочка моєї першої дружини. Вона нас залишила самих, – сказав Олег. – Виїхала, одним словом. А я до вас знайомитися прийшов. По-сусідськи.

– Так уже ж познайомилися, – усміхнулася Валентина. – Чайку з м’ятою й печивом хочете?

– Із задоволенням!

– Кличте Іринку!

…Ось так і відбулася їхня перша зустріч, з солодким смаком печива й мʼятного чаю…

Потім вони регулярно ходили один до одного в гості. То на одній ділянці сидять, то на іншій. Валентина і собі, і Олегу грядки прополе.

А він на її дачі лампочку замінить, і кран полагодить…

Зустрічі Валентини й Олега продовжилися і після дачного сезону, але це вже було щось не те.

Вся ця літня історія почала закінчуватися, як курортний роман, після якого учасники повернулися додому… Все виявилося непросто. Діти Валентини прийняли Олега дуже насторожено.

– Мамо! Ти цікава й красива. Подивися, він же ніякий! Двох слів зв’язати не може, – говорила донька мамі.

Роман від Олега теж був не в захваті, уже просто від наявності у мами іншого чоловіка.

Валентина стояла перед вибором: чи зв’язати своє життя з Олегом, чи погодитися з дітьми? Дуже вже сваритися з ними не хотілося…

З Олегом було так затишно. Він бувало на дачі, і крехтів, і бурчав. І походжаючи по ділянці мовчав. Все, як їй треба! Жива, нормальна людина.

А найцінніше – Валентині з ним не треба було прикидатися і вдавати з себе казна–що. Вона могла і покомандувати, й поплакати. Головне, що він без підлості та прихованих недоліків…

…Ну, так хто – діти, чи Олег? І це завдання вирішила… Іринка!

Вона приїхала до Валентини в гості. Була зима.

– Тітко Валю, привіт! – зайшла вона в квартиру з морозу. – А я печива купила, так скучила!

– Проходь, Іринко! – Валентина так зраділа, наче в темну кімнату зазирнув веселий, сонячний промінчик! Обійняла дівчинку.

– Ну як справи? Розповідай! Як навчання? Як ти?

– Ой, все гаразд. А у вас як? – стрекотіла дівчина. – А давайте, чайник поставимо? Я так змерзла.

– Ставлю вже, з чебрецем чайку зроблю.

…Вони довго говорили про навчання, погоду, новини…

– Як батько? – нарешті спитала Валентина.

– Ой, він так сумує за вами, – сказала Іринка. – Як дачний сезон закрився, так тато й запереживав, що мало з вами бачиться. Аж заслаб трохи. Та може, й не через це, не знаю точно! Записала я його до лікаря… – Іринка сьорбнула чаю.

Найцікавіше, що Валентина теж останнім часом переживала сама не знала через що.

Ймовірно, від образи на сина й дочку… Вони щиро вважали, що життя матері належить лише їм!

Причому Роман та Юля з нею не живуть, але продовжують ставити умови, з ким їй зустрічатися!

Олег, ну а що він? Тихий, працьовитий. Та й що, що інститутів не закінчував! Ось, сидить навпроти підтвердження його доброї душі – дівчинка, яка йому навіть не дочка! Але, яка так тепло про тата говорить, що дай Бог їй, Валентині, від рідних дітей колись такі слова почути!

– Знаєш, Іринко, я хочу з тобою порадитись.

– Так? Невже я зможу вам допомогти?

– Відповідай на запитання: діти, чи Олег?

– Діти! І Олег! Тітко Валю, навіщо вибирати, коли можна все об’єднати!

Валентина застигла, вражена очевидною простотою рішення.

Точно! Вона витратить трохи більше часу на розмови, зима попереду довга і створить сім’ю в новому складі!

– Я знала, що ви наважитеся, – посміхнулася Іринка.

…Тепер, через п’ять років, Валентина цілком впевнено може заявити:

– Не можеш вибрати одне – вибери все!

Тепер діти приїжджають всі гуртом на обидві дачі. Юля їздить із чоловіком і собачкою. Роман – з дружиною й дитиною.

Дідусь Олег обожнює трирічного Володю. Сина в нього свого немає, але є готовий онук.

Володя бігає за собачкою, собачка за Іринкою…

Іринка встигає, втікаючи від них, принести на прохання Юлі лаваш, для смаження.

Юля сама стежить за шашликами, хоч не жіноча це справа, як сказав Олег.

Роман вже місяць сперечається з чоловіком Юлі щодо того, що ж краще, квартира, чи будинок? Нема коли їм шашликами займатися.

Коли всі збираються разом, це найкращий час. Якщо діти їдуть на два дні, то компанія ділиться – ночують у різних будиночках. Молоді довго люблять посидіти на вулиці, аж поки зірки не побачать…

А Володі й бабусі з дідусем до цього часу треба лягати спати. Вони йдуть спати в тихий будиночок дідуся.

…Вранці невгамовний Олег знову весь у справах та турботах. Іринка, коли чує, що батьки встали, поспішає до них.

З Володею няньчиться, або омлет з кропом на сніданок для всіх смажить. Гості ще довго відсипатимуться після вчорашнього… Нехай відпочивають!

– Мамо! З’їж печива, – простягає Іринка одне Валентині.

– Спасибі, доню! – щасливо зітхає жінка.

І коли ж так сталося, що Іринка стала для неї найріднішою? Складно сказати…

От тільки так воно і є!

КІНЕЦЬ.