Олену у селі всі знали та поважали. Єдина дочка багатого землевласника з дитинства росла серед розкоші. Татуся свого дуже любила та поважала, а матусю не знала, бо та п омерла, коли її народжувала.

Майбутнє дівчини було визначено наперед. Вона мала вийти заміж за Івана, сина батькового найкращого друга. Їх сватали ще з дитинства, але нічого окрім огиди дівчина до хлопця не почувала. Не знала, як про те татові розповісти, бо боялася його гніву. Ніхто не міг витримати погляду нестримний сердитих очей Панаса Якимовича. Для неї послаблень теж не було.

Щоб не думати про заміжжя, вона втікала до річки. Любила сидіти на березі й дивитися на тиху прохолодну воду. У цьому місці серце ставало таким же спокійним та прохолодним. Та не краса річки приваблювала дівчину до цього місця, а звичайний сільський конюх Василь.

Високий, статний, чорноокий – його любили усі дівчата в селі, а обрав він її, Олену. Тут закохані таємно зустрічалися уже декілька місяців. Ніхто їм не заважав, ніхто не міг вплинути на почуття. Дівчина скаржилася хлопцеві на нещасливу долю та небажаний шлюб. Зізнавалася в коханні та молила врятувати її від нелюба. Василь не боявся її батька, він мав намір одружитися з Оленою й не збирався відмовлятися від свого щастя.

Тим часом Панас Якимович готувався до весілля дочки. Найняв найкращих кухарок, найвеселіших музикантів й запросив чи не все село. Олена з Василем домовилися втекти напередодні, тож вибору у батька не залишиться. Коли розмови стихнуть, він заспокоїться й благословить молодих.

Дівчина прийшла на їхнє місце глибокої ночі, Василя не було. Вона чекала коханого до самісінького ранку. З першими променями сонця, як танула росла на траві, так і мрії дівчини на щасливе майбутнє з коханим розвіялися. Повернулася додому, де її нарядили подружки й чекала на Івана, який уже поспішав на викуп.

Весілля відгуляли на славу, як і годиться три дні. Усі захоплювалися наїдками та розкішшю, красивою парою та вродою молодої. Й лише найуважніші помічали біль та розчарування в очах Олени. Після весілля тато подарував дітям новенький будинок, тож стали вони повноправними господарями власного куточка.

Василь зник із її життя назавжди. Вона не знала, куди він подався та як склалася його доля, але частинку себе він все ж залишив в її утробі. Нечесною дівчиною виходила заміж Олена, знала, що вагітна. Іван теж здогадувався, але спитати не насмілювався, тож новонародженого Павлика прийняв за рідного.

Як же любила жінка своє дитинча. З рук його не спускала, цілувала, гладила, колихала. Співала колискових й розповідала історії про батька. Розквітла зажурена Олена й знову відчула жагу до життя. Іван її не ображав, гарно ставився й до дружини, й до нерідного сина. Господарем був вправним, усі люди в селі хвалили.

Жила сім’я добре, заможно. Не знали ні в чому потреби. Панас Якимович дивився на зятя й не міг натішитися, що такий гарний варіант знайшов для єдиної дочки.

Роки швидко збігли. Павлик виріс справжнім красенем, як дві каплі води схожим на батька. Мати очей не могла відірвати. Любила його безмежно й на все була готова заради його щастя. Він Івана Олена народила ще одного хлопця, але той і вродою, і спритністю старшому братові програвав. Відчував молодший, що не любить його мама так, як Павла, але нічого з тим подіяти не міг. Якби тільки знала бідолашна дитина в чому крилася причина тієї любові, не нарікав би на себе.

Сільські дівчата мрійливо поглядали в бік Павла. Кожна хотіла отримати собі такого красивого та ще й багатого чоловіка. Крутилися біля нього різнобарвними стрічками, а до серця дістати не могли. Зайняте воно було сиротою Марією. Як побачив Павло її в полі, коли об’їзд земель робив, так і закохався.

В гості став навідуватися, дарунками закидати, квітами квітчати. По господарству помагав, гроші давав, а вона все пручалася. Тиха та сором’язлива була, залицяння хлопця не приймала. Говорила одне і те ж: «Не пара я тобі, Павлусю, не одного поля ягода». Чим більше витурювала, тим сильніше хлопець бажав здобути дівчину собі.

Вирішив, що немає куди тягнути. Прийшов додому й заявив батькам, що хоче одружитися. Нехай засилають сватів. Олена аж присіла від несподіванки:

-Та на кому ж це, сину?

-На Марійці, сироті. Вона не вірить у щирість моїх намірів, а я їй доведу, що справді кохаю.

-Яке ж то кохання може бути з такою жебрачкою. У неї ж ні копійки за душею. Гроші вона твої хоче отримати, а не тебе!

-Ні, мамо, неправду кажете. Я їй скільки подарунків робив, а вона жодного не прийняла. Не цікавлять її мої гроші.

Не сподобалося Олені, що син обрав у дружини таку невістку. Не пара вона йому, але закохався дурень, що з ним говорити. Ввечері зібралася, взяла згорток з грішми й пішла до Марії. Дівчина поралася у саду, коли побачила Олену привіталася, але роботи не покинула.

-Ти знаєш для чого я прийшла?

-Здогадуюся. Мені від вашого сина нічого не потрібно. Я казала, щоб дав мені спокій.

-Не вийде, Маріє. Він якщо щось собі в голову вбив, то не заспокоїться. Їдь із села, не псуй йому життя. Поки ти тут мусолитимеш очі, він не зможе тебе забутися. Ось гроші, на перший час тобі вистачить.

Дівчина подивилася на жінку гнівним поглядом:

-Не потрібні мені ваші гроші і їхати зі свого рідного села я не збираюся!

Додому Олена повернулася страшенно розлючена й думала, як іще позбутися від набридливої невістки. Тим часом Павло знову пішов на гостину до Марії.

-Вам що тут медом намазано? То ти, то мати…Батька теж відправите, то нехай одразу з братом приходить.

-Про що ти говориш?

Марія розповіла про недавній візит пані Олени в усіх подробицях. Павло слухав і скрипів зубами. Не міг повірити, що мати навмисне хотіла зруйнувати його щастя. Не витримав більше, схопив Марію за руку й схилився над нею міцно цілуючи. Дівчина не пручалася, хоч і не хотіла зізнаватися, а Павла любила.

Додому він не повернувся, так і залишився жити поруч коханої.

КІНЕЦЬ.