У нас із чоловіком є дача. Але раніше ми на неї особливу увагу не звертали. Якось у чоловіка було все добре з роботою, у нас з’явилися великі накопичення, вирішили ми в нерухомість вкластися, от і купили дачу. Ми не висаджували там городи, не стежили за фруктовими деревами.

Просто у вихідні приїжджали з дітьми на шашлики, робили пікніки та їхали. Наші дачні сусіди називали нас городніми туристами. Тому що ми нічого особливо не робили, хоча земля на дачі була гарною.

А потім у чоловіка почалися проблеми на роботі, їхню фірму закрили і співробітників розпустили.

Чоловік хоч і знайшов іншу роботу, але зарплата в рази менша, ніж була раніше. І тут ми згадали про нашу дачу. Все ж таки, якщо є земля, чому б їй не користуватися.

Посадили картоплю, огірки та помідори, хоч на цьому зекономимо. Стали вирощувати ягоди та робити з них варення. Мама моя знайшла старий зошит, де записали рецепти смачної закрутки.

Тож восени ми займалися консервуванням. Усі банки склали у гараж. А наш гараж спільний із свекрами. Дивно, але сама свекруха взагалі ніякої участі в нашій дачі не брала, але ми й не просили, раз людина сама не хоче.

Якось діти самі попросили у мене вишневий компот, сказали, що домашнє смачніше магазинного. Я радісна побігла в гараж і мало не зомліла. На полицях половини банок не було. Замок був не зламаний, отже, хтось із наших банків справ. Я почала дзвонити чоловікові, потім мамі.

Але вони нічого не знали. Тоді я пішла до свекрухи. І вона сама зізналася, що поділилася нашим варенням зі своїми подружками. Тобто ми мучилися, все це для дітей вирощували, щоби потім свекруха всяким бабкам роздавала.

Свекруха образилася, сказала, що коли вже нам такі важливі банки більше, ніж літні жінки, то вона взагалі більше до них не торкнеться. Ще й додала, що я безсер дечна. Я в кінці і винною залишилася.

КІНЕЦЬ.