В мене складне ставлення до дітей. Я люблю з ними поратися, грати, але якщо це не довго. Сама маю доньку від першого шлюбу, вона з’явилася в мене в 17 років. Дитину відстоювала, піднімала за допомогою мами, загалом фінансово було важко.

Шалено її люблю, але знову ж таки довго часу проводити з нею не можу. Але вона вже доросла, їй 11 років, стосунки вже налагоджені та обох влаштовують. З її батьком розлучилася, коли їй було 2,5 роки, вона його до ладу і не пам’ятає.
З другим чоловіком зійшлася з дружби.

У нас добрі стосунки, чесні, довірчі. Сім років разом. На початку сказала, що дітей не хочу, і він спокійно прийняв мою дочку, як свою. Другого чоловіка не любила, але поважала безмірно, не зраджувала. Він мене любить та цінує, для нас з дочкою готовий на все.

Чоловік у мене справжній чоловік, той, на якого можна реально покластися. Завжди для сім’ї багато працює, поважає, цінує, слово поганого не скаже. Загалом, усі сім років було все непогано. Як у усіх були і проблеми з грошима, і дрібні сварки, але все вирішили.

Через здоров’я минулого року я перестала приймати контрацепцію. Почали використовувати інший метод, але мабуть, таки якийсь і порвався. Загалом наприкінці січня дізнаюся, що чекаю дитину, 5 тижнів.

Відразу повідомила чоловіка та сказала, що не хочу дітей. Тільки-но вийшла на добру роботу, чогось досягла, почали кудись їздити, вибиратися. Та й загалом дітей не хочу. Зовсім.

Плюс народжувати в такий неспокійний час зовсім не те, що мрієш. Він мене зрозумів, зговорили про медикаментозне переривання. Він був згоден. Записалися наступного дня до лікаря.

Вночі прокинулася від того, що чоловік плаче. Тихо так. Зрозуміла, що він погодився на це, щоб мене не втратити. А сам шалено хоче цю дитину. Вранці чесно поговорив, обговорили. Зрозуміла, що не зможу позбавити його цієї радості, хоч сама не хочу зовсім. Погодилася народжувати.

Чоловік ходить щасливий, взяв більше роботи, вже підшукує найкращих лікарів, будує плани, що придбає, планує взяти будинок в іпотеку. Знаю, що буду за ним, як за кам’яною стіною (і була), наша дитина буде всім забезпечена, і я не скривджена (якщо потрібно і няньки будуть і помічниці). Він все влаштує, я знаю.

Він ніколи не підводив мене. Навіть якщо ми колись розійдемося, як із першим чоловіком, він свою дитину не залишить.
Рішення наче правильне. А найповніше неприйняття, сум і періодична апатія. Я ніби сама особисто заганяю себе у труну небажаного життя. Як упоратися з такими думками?

КІНЕЦЬ.