— Не зрозумію, чому ти незадоволена свекрухою? Вона і про внучку дбає, і тобі подарунки робить, і доnомогу свою пропонує. Чим ти незадоволена? — дивувалася Ганна. —

Усюди свій ніс сує. Все їй треба знати: чим внучку годувала, що синові на вечерю приготувала. І вічно зі мною сюсюкається. Бісить мене це, розумієш?! – обурювалася Галина.

— А чоловік? — Андрій мене підтримує і намагається вгамувати матір. — Тобі треба було таку свекруху, як моя. Аби вічно чіплялася, тоді б і цінувала свою…

Минуло чотири роки, Галина роз лучилася з чоловіком, бо того стало дратувати, що його дружина не цінує доброго та лагідного відношення свекрухи.

За рік Галина знову вийшла заміж. А ще за три, Ганна та Галина зустрілися на дитячому майданчику. – Як життя з новим чоловіком? – поцікавилася Ганна.

— Початок був чудовим. Свекри, хоч і були незадоволені тим, що їхній син узяв за дружину жінку з дитиною, але вони жили в селі. До нас не лізли.

А потім свекруха овдовіла, nродала будинок у селі та куnила квартиру у сусідньому з нами будинку. На той час у нас синочок наро дився.

Переїхала і почалося. Зі мною крізь зуби говорить, дочку мою ігнорує, навіть якщо та до неї з питанням звертається. — А що, не можеш свекруху виставити за двері? – поцікавилася Ганна. — Я раз ризикнула їй упоперек слово сказати, так чоловік на мене так накричав, що з тих пір мовчу, — зізналася Галина.

— А роз лучитися не думала? — Думала. Але куди мені із двома дітьми. Мама має нового чоловіка. У її однокімнатній квартирі місця немає. Жінки помовчали небагато, а потім Галина зізналася: — Я так шkодую, що не цінувала kолишню свекруху… Вірно говориться: «Що маємо не зберігаємо, втра тивши плачемо».