Надії було 42, коли несподівано не стало її єдиного сина Павла. Хлопцеві було всього двадцять років…

Чоловік Надії Микола якось ще тримався, а вона просто не хотіла нічого… Звільнилася. Все закинула. Цілими днями сиділа з незворушним обличчям, по якому безперервно текли сльози.

Ночами, в темряві, Надія плакала.

Ні чоловік, ні родичі, ні друзі не могли вивести її із цього стану. Надія нікого не слухала, а може просто не чула. Консультація у фахівця також не дала жодних результатів…

…Минув майже рік.

Надія, як і раніше, ні на що не реагувала. Господарством не займалася, на вулицю не виходила, з рідними та знайомими не спілкувалася. Часто навіть не розчісувала волосся. Словом, не жила – просто існувала. І мріяла про одне – якнайскоріше зустрітися з сином…

Тільки через два роки Надія більш–менш опам’яталася. Влаштувалася на роботу, відновила спілкування.

Коли племінниця запросила Надію й Миколу на весілля, вона вперше зняла жалобу, привела себе в порядок, одягла нову сукню й дозволила собі посміхатися.

І нехай думки про сина не полишали її ані на хвилину, та жінка з подивом виявила, що небо й досі блакитне, трава зелена, близькі поряд і життя продовжується…

Микола радів – його Надійка ставала такою, як була. Так, сум у її очах нікуди не подівся, але вона потихеньку поверталася до життя.

Щоб дружина відпочила та зміцніла, Микола взяв дві путівки в санаторій. Це було дуже мальовниче місце: ліс, величезне озеро, чудові умови.

Там у Надії та Миколи, вік яких наближався до п’ятдесяти, стався другий медовий місяць.

Десь через три місяці після повернення, Надії наснився син. Вперше. Павло виглядав веселим, радісним, світився зсередини і лагідно сказав матері:

– Рідненька моя, не хвилюйся. Незабаром ми будемо разом…

Надія прокинулася щасливою і зробила однозначний висновок.

– Раз Павло казав, що ми скоро будемо разом, значить залишилося мені зовсім недовго, – подумала жінка.

І вона мала причини так думати. Останнім часом жінка почувала себе не дуже.

А потім сталося несподіване.

Надія не скаржилася, нічого не говорила чоловікові, поки одного разу зовсім не заслабла. Надія опинилася у лікарні. Додому її відпустили із невтішними новинами…

Жінка поставилася до вердикту лікарів спокійно, а от Микола та родичі, які швидко про все дізналися, не хотіли приймати очевидного.

Племінниця запропонувала пройти повторне обстеження.

Надія спочатку відмовлялася, але, бачачи, як близькі переживають, як сподіваються на диво, погодилася.

Обстеження проходило в кілька етапів. Їй проводили огляд за оглядом і нічого не говорили. А Надія особливо й не питала – вона думала лише про зустріч із сином. І ще й, просила її виписати…

Лікар її не переконував, і не вмовляв. Просто запропонував зробити ще одне УЗД. Насамкінець.

Під час процедури Надія не витримала:

– Лікарю, скільки можна? Відпустіть мене нарешті додому. Дайте спокійно піти. Від ваших обстежень краще мені не стане.

– Рано вам ще. Навпаки – треба жити й жити!

– Ви смієтеся? – розізлилась Надія.

– А хочете подивитися на свою проблему, так би мовити? Ось вона. Скоро рухатися почне, – лікар розвернув монітор, щоб Надія могла подивитись на екран. – Це хлопчик. Термін близько двадцяти тижнів. Розвивається нормально.

Спершу Надія не повірила. Потім злякалася. І лише потім зраділа. Ще б пак! Вона аж ніяк не чекала від долі такого подарунка!

Хлопчик народився вчасно. Міцний, здоровенький. Батьки були на сьомому небі від щастя!

Нині Дмитрик у сьомому класі. Він напрочуд схожий на старшого брата. І зовні, і характером.

Надія та Микола, незважаючи на солідний вік, навіть помолодшали.

Ведуть активний спосіб життя, ретельно стежать за своїм харчуванням та здоров’ям. А як інакше?

Треба сина на ноги поставити та й онуків дочекатися!

КІНЕЦЬ.