Наталя Іванівна спеціально лежала в ліжку зранку якомога довше. Вона чекала, коли двері закриються й Ігор піде

Він останній, хто залишав квартиру…

Наталя Іванівна встала, потягнулася й вийшла на кухню.

Вона відкрила холодильник, а там… Це була остання крапля…

У холодильнику не було борщу, який вона вчора приготувала з любов’ю для всієї родини!

Були невеликі контейнери з некорисною їжею, якою недолуга невістка годувала сім’ю.

Борщ був на балконі.

– Це ж треба таке придумати?! – обурилася Наталя Іванівна. – Взяла б краще контейнери винесла.

Її смачний наваристий борщ у холодильнику на почесному місці має стояти.

Наталя Іванівна згадувала, як ввічливо Олена відмовилася від їжі. Як Ігор почав віддавати перевагу швидким вечерям, а не материним стравам.

Але вона ж старалася. Хіба про це вона мріяла вона, коли пропонувала синові, дружині й маленькому Миколці жити з нею.

Коли її чоловіка Василя не стало, Наталі було лячно одній у великій квартирі.

От і хотіла до родини сина причепитися… Скільки їй там треба. Її пенсія хороша, забезпечує себе. А діти блукають по квартирах. Тож Наталя й знайшла чудове рішення жити разом.

Як би вона не намагалася догодити, та все було даремно. В Ігоря з сімʼєю за багато років вже нові правила були напрацьовані.

Вони не вечеряли разом, зібравшись за столом. Кожен прийде, щось собі вхопить, що є та й розійдуться по кімнатах…

Як жила одна Наталя Іванівна раніше, так одна й залишилася.

Ігор з Оленою вечорами, як Наталя й Василь колись, не дивляться телевізор, не складають планів на майбутнє.

Вони сидять у своїх кімнатах. На вихідні кудись їдуть. Тож Наталя не бачить їх удома.

Збиралася Наталя якось зробити генеральне прибирання в квартирі.

Так невістка сказала, що у неї часу взагалі немає.

Наталя Іванівна не встигла й отямитися, як прийшли якісь люди, і зробили такий порядок в квартирі, якого вона не зробила б і за місяць.

Тоді вона й здалася.

– Ну, нехай вже прибирають, якщо часу немає, – вирішила жінка. – Але ж приготувати я й сама зможу. Без напівфабрикатів!

Та борщ на балконі був останньою краплею терпіння Наталії Іванівни. Ніби в чужому будинку живе. Думки зовсім не має власної…

…Наталя зібрала свої речі й викликала таксі. Куди поїхати вона ще не придумала, але сина провчити треба.

– Нехай вони зрозуміють, що значить неповага до матері! – вирішила жінка.

Нехай її пошукають. Тоді вона скаже їм, що все, що вона бачить щодня – це не сім’я!

Що не можна, щоб кожен жив сам, і не піклувався один про одного.

– Куди їдемо? – запитав водій таксі.

Наталя Іванівна подумала. У неї була сестра Марія в іншому місті.

Але вона не хотіла ділитися своїми проблемами з нею.

Наталя Іванівна завжди повчала її, що та не вміє виховувати дітей.

І визнати зараз, що вона помилялася, було важко. Вона скаже їй якось, але не зараз…

– На автовокзал, – сказала Наталя Іванівна.

У них був старий будинок в селі. Батьків не стало, а жити в селі ніхто не хотів.

Іван був міський і не мав тяги до села. Наталя зі сварками відправляла його відвідати село, а потім махнула рукою.

– Будинок, мабуть, вже розвалився, – думала вона дорогою. – Нехай діти зрозуміють, на що я пішла, заради збереження сімʼї.

Вона поговорить з ними пізніше, тоді їм все й пояснить. Зараз вони не хочуть її слухати…

Підійшовши до будинку, вона побачила гарний доглянутий сусідній будинок. Отже, якщо що, то можна буде попроситися переночувати.

Пробравшись крізь зарості сухої трави до хати, Наталя Іванівна була приємно здивована її досить хорошим станом.

Вона знайшла старий молоток і почала знімати фанеру з вікон.

Захоплена роботою, вона аж стрепенулася, коли почула позаду чийсь голос:

– Наталю, ти?!

Наталя Іванівна обернулася й побачила незнайомого літнього чоловіка.

Вона вдивилася в його обличчя й очам своїм не повірила.

– Микола?! – сплеснула руками жінка.

– Змінився? – запитав чоловік.

Наталя кивнула.

– Та годі тобі, я й сам знаю. Після того, як не стало моєї Полінки я не міг прийти до тями. Ось тільки, коли сюди приїхав, то полегшало. Залишив квартиру дітям, нехай вони спокійно живуть. Без кредитів та позик. А то поки влаштують своє життя, то й постаріють, – Микола засміявся. – А в тебе, як справи? Теж вирішили допомогти дітям? Чи так, на пару днів?

Наталії Іванівні навіть стало якось незручно скаржитися на сімʼю сина. Вона зробила вигляд, що продовжує знімати фанеру.

Микола забрав з її рук інструмент і вказав на вхідні двері.

– А в хаті як? Все гаразд? – запитав він.

Наталя Іванівна оглянула кімнати. Пилу багато, але жити можна.

– Чудово, – відповіла вона.

Вони провели цілий місяць на її ділянці. Микола працював на вулиці – він відремонтував ґанок, підрихтував дах.

В Наталя навела порядок у кімнатах. Вона прибирала, прала, готувала.

І ось якось за вечерею, вона все–таки вирішила розповісти своєму давньому другові, як вона опинилася в батьківській хаті.

– Правильно зробила, – сказав Микола. – Тише марно ти сподіваєшся, що вони будуть шукати тебе. Вони навряд чи навіть помітять твою відсутність. У мене є пропозиція. Ти ж знаєш, що колись мені дуже подобалася…

Наталя Іванівна почервоніла. Звісно, вона знала. І вона знала, що його родина готова була до того, що вони одружаться. Тільки вона чекала чогось нового, незвіданого… А з Миколою не цікаво, коли з дитинства знаєш про нього все. Тож вона поїхала у місто, і там вийшла заміж.

Микола був правий… Нікому вона не потрібна, ніхто її не шукає. Але вона теж не збиралася здаватися. Вона повернеться сама. Син гордий син, сама виховувала його таким.

Зрозумів, мабуть, що мати поїхала, бо образилася, і тому не хоче їхати вибачатися. Вона приїде, і все буде, як і раніше. Ну його, борщ той. Пусте, сама винна…

Микола, проводжаючи її до зупинки, запитав:

– Може, я відвезу тебе?

Наталія похитала головою.

– Ні, ні. Я на автобусі. Я приїхала сама, сама й повернуся.

– Якщо там щось піде не так, – Микола зробив паузу, вагаючись. – Знай, що я чекаю тебе… Хороша сімʼя у нас вийде. Навіть не сумнівайся…

Наталя їхала в холодному ранковому автобусі, а в її душі було тепло.

Нічого собі, Микола пам’ятає її. А вона ж думала, що забули її всі у рідному селі…

…Двері в квартиру відкрили швидко. Ігор якраз збирався йти на роботу:

– О, мамо, ти повернулася? Як тітка Марія? – і, не слухаючи відповідь, додав: – Ну я побіг, потім розповіси.

На кухні ідеальний порядок, стіл пересунутий, красуються нові стільці, кухонний куток викинули…

Наталя Іванівна важко сіла на стільчик.

– Хазяйнують, як вдома, – подумала вона. – А те що нема мене, то навіть і не помітили… Микола правий. Кому я тут потрібна?

Вона не роздягаючись набрала номер телефону Миколи.

– Я згодна, – тихо сказала вона, повільно відкарбовуючи кожен склад.

– Я приїду по тебе прямо зараз, збирайся, – почула вона в слухавці.

…Наталя з Миколою стали жити разом. Свою квартиру вона продала, частину грошей дала сину, а на решту купила собі однокімнатну квартирку.

Вони живуть у селі з Миколою, а квартиру вона здає в оренду.

Невістка з нею не говорить, через її рішення. Син теж майже не дзвонить, але Наталя через це не дуже переживає. Вони самі так давно вирішили…

КІНЕЦЬ.