Доки підлогу в хаті не помиєш, нікуди не підеш. Мила ту підлоrу, скроплюючи власними сльозамu. І так було постійно.

Усе моє дитинство та юність минули в селі. Доки була мала, гралась досхочу, бігала на вулиці з іншими дітьми. А коли пішла у школу, мене почали долучати до побутових обов’язків. Було так образливо, коли подруг відпускали гуляти, а мені тато казав:

— Доки підлогу в хаті не помиєш, нікуди не підеш.

Я не сперечалась і приступала до роботи. Мила ту підлогу, скроплюючи власними сльозами. І так було постійно. Завжди мені якусь роботу знаходили. Найбільше я не любила літню пору.

Тоді ми порадились в городі. Бабуся не раз давала мені завдання прополоти грядку до вечора, щоб жодної зілинки не пропустила. Я знала, що бабуся не настільки сувора, як батько.

Тому частенько тікала до подруг, щоб погуляти з ними. Але якось бабуся зупинила мене і при всіх відправила назад на город. Я повернулась до роботи уся в сльозах. Пам’ятаю, тоді дуже на неї образилась. А вона лише посміхалась.

Тільки мама ставилась до мене ласкаво і завжди шкодувала. Вона казала, що я ще мала, щоб заставляти мене до роботи. Всьому свій час. Виросту, тоді допомагатиму. Поряд з мамою я завжди відчувала спокій та захист. А від її слів на душі ставало тепло. Лише вона мене розуміла. Я завжди це цінуватиму.

І, мама не помилилась. Настав час і я стала для неї головною помічницею. Бабусі тоді вже не було і ми з мамою лишились на господарстві. А в селі роботи завжди вистачає. Кожного разу я згадувала мамині слова про те, що всьому свій час. Тому із задоволенням у всьому їй допомагала, доки не закінчила навчання в школі та не поїхала навчатись в університет у місто.

Звісно, що час від часу приїжджала додому і допомагала по господарству. Але це вже було не кожен день.

Минали роки, я вийшла заміж. В мене вже є власна сім’я, діти. Я їх виховую так, як виховувала мене моя мама. Не заставляю їх до роботи. Просто пояснюю, навчаю. Всьому свій час. Коли справді щось треба, вони не відмовляють. А інколи, самі пропонують свою поміч. Донечка розказувала, що її подругу батьки постійно примушують до хатніх обов’язків, а вона протестує проти цього.

— Знаєш, матусю. Я її не засуджую. Якби мені постійно наказували, що я маю робити, мабуть, я б теж протестувала,- розмірковувала доня.

Я прекрасно її розумію. Одразу згадую своє дитинство, коли тато і бабуся вигадували для мене завдання. Я теж опиралась. А коли про щось просила мама, виконувала із задоволенням. Два рази повторювати не приходилось. У кожного з батьків свій стиль виховання.

Але, з власного досвіду можу сказати, що краще говорити, домовлятись, а не ставити ультиматуми. Щоб не втратити з дитиною зв’язок. Впевнена, що вчиняю правильно. Бо результати мого виховання мене тішить. Добре, що у свій час, я мала з кого взяти приклад.

КІНЕЦЬ.