Зінаїда Дмитрівна, а для сусідів по-простому – тітка Зіна, присіла на лавку і замислилась.

«Ну що ж, з першого разу не вийшло.» – подумала вона. – «Але я здаватися не буду. Придумаю що-небудь»

Справа в тому, що до тітки Зіна приїхав погостювати племінник. Відвідував він її нечасто. Була вона самотньою. Так вже склалося життя. І приїзд племінника, та ще й єдиного, став дуже радісною подією в житті жінки. Андрій був молодим, вихованим хлопцем, тридцяти років. Але найголовніше – неодруженим.

– Треба його одружити з місцевою дівчиною, – резонно розсудила тітка Зіна. – Батьки майбутньої дружини тут живуть, значить і Андрій приїжджати буде частіше. А так, одружиться з якоюсь і зовсім про мене забуде.

До вибору нареченої, жінка підійшла серйозно та ґрунтовно. Вона склала список незаміжніх дівчат із довколишніх будинків. Перед кожним прізвищем, вона прописала всі добрі і не дуже, на її погляд, сторони претенденток. Зі списку обрала трьох дівчат. Склала план знайомства. І розпочала його виконання.

Ольга.

Цей варіант подобався тітці Зіні більше за інших. Дівчина була донькою її сусідки та подружки. Оля закінчила інститут, працювала у місцевій школі. Вона була господарською, серйозною та працьовитою.

Тітка Зіна вирішила безпосередньо звернеться до своєї подруги та чесно поговорити з нею.

– Зіно, – засміялася сусідка. – Моя Ольга заміж зібралася. Нічого не вийде.

– Як заміж? – здивувалася жінка. – Вона ж ні з ким не зустрічалася. Робота дім.

– Наречений на заробітках, – пояснила подружка. – Восени приїде і весілля зіграємо.

“Ну ось!” – засмутилася тітка Зіна. – “Як гарна дівчина, так вже зайняте. Гаразд, ще дві залишилися.”

Христина.

Ця дівчина з’явилася порівняно недавно. Вона одержала спадщину від своєї бабусі. Батьки жили недалеко. Будинок не продала, а залишилась у селі. Відкрила швейну майстерню. Обшивала все село. Вела невелике господарство. У селі її любили. Відкликалися добре. За нею, правда, залицявся один хлопчина. Але всі знали, що нічого серйозного в них не спостерігалося.

Тітка Зіна порилася в комоді, знайшла обрізки тканини та вирушила до потенційної нареченої.

– А чого ти сама живеш? Тяжко. Заміж тобі треба, – здалеку почала жінка. – Наречені в селі є.

– Треба. – погодилася дівчина. – Не бере ніхто.

– А, давай, я тебе зі своїм племінником познайомлю, – зраділа тітка Зіна. – Він хлопець добрий. У кіно сходіть. Може, й налагодиться у вас.

– Дякую, звичайно. – усміхнулася Христина, – Але я через місяць у Київ їду. Мене на роботу запросили. Співбесіду пройшла, конкурс виграла. Не до наречених мені зараз.

Тітка Зіна засмутилася. Залишилася остання кандидатура.

Надія Ігорівна.

Надія Ігорівна, фельдшер, була дівчиною серйозною і трохи грубуватою. Але тітка Зіна розсудила – фельдшер у родині потрібен завжди! Цього разу вона вирішила діяти інакше.

– Андрію! – покликала вона племінника. – Виклич мені Надію Ігорівну. Занедужала я. Сил немає.

Дівчина оглянула жінку, знизала плечима.

– Тітка Зіна, мені здається, з вами все нормально. Я можу направлення виписати в район, на обстеження. Але щось мені підказує, що Ви симулюєте. Що сталося?

– Ох! – зітхнула жінка. – Племінника одружити хочу. А ти дівчина гарна. Придивись до Андрія.

– Тітка Зіна, – засміялася Надія Ігорівна, – Так він до Віри Микитенко бігає. Він коли останній раз приїжджав, років зо три тому, також у неї тинявся. І зараз, як приїхав, біля неї крутиться. Правда, вона його ніяк приймає.

Тітка Зіна дуже засмутилася. Чесно кажучи, цю Віру вона навіть не розглядала як наречену. Років зо два тому, вона народила дитину, хлопчика, невідомо від кого. У селі про неї багато говорили. Віра мовчала, і чий син не зізнавався. Одружити улюбленого племінника на дівці, що гуляє, не входило в її плани. Вона вирішила втрутитися.

– Андрію! – Зібравшись із духом, почала розмову жінка, – Не пара тобі ця Віра. Дівчина, не приховую, хороша. Але! Вона дитинку нагуляла. Батьків осоромила.

– Це моя дитина, – опустивши голову, зізнався хлопець. – Коли востаннє приїжджав, зустрічалися ми з нею. Я поїхав, обіцяв повернутися і одружитися. А сам, як негідник повівся, подзвонив кілька разів. Закрутився. Майже два місяці не спілкувалися. Потім дзвоню, а вона образилася. Каже мені, що обманув я її. Розмовляти не захотіла. Я й образився. Не знав я про дитину. І вона мені нічого не сказала.

– Ой, – зраділа тітка Зіна. – Дитині батько потрібен. Одружуйся з нею.

– Так, я б радий. Але вона не хоче розмовляти зі мною. Не вірить вона мені. А я її люблю. Я навіть дитину не бачив. На поріг мене не пускає.

– Ну ні! – стрепенулась тітка Зіна. – Я так цього не залишу. Прямо зараз до Віри піду. З батьками і з нею говоритиму. – Вона схопилася і озирнулася. – Що сидиш? Збирайся. Свататися підемо. Як ведеться, у нормальних людей.

Зінаїда Дмитрівна сяяла від щастя. Вона швидко зібралася і побігла до будинку Микитенків.

– Тітка Зіна! – гукнула її Надія Ігорівна. – Ви куди так мчите? Сталося щось?

– Сталося! – радісно озвалася жінка. – Мої приїжджають. Завтра. Ось до родичів біжу. І Віра наша, другим вагітна!

– Я вас вітаю! – посміхнулася дівчина.

КІНЕЦЬ.