Настя щойно викупала свою дитину і поклала спати. Чоловік тихенько бурчав, дивлячись на монітор, мабуть, щось не виходить.

– Знову до півночі просидить, зітхнула сама до себе Настя і пішла на кухню. Але за півдороги повернулася – завібрував телефон на тумбочці. Зирнула на дисплей і завагалася: відповісти чи скинути виклик? Але таки відповіла. Мама на іншому кінці міста, схоже, знову плаче.

– Ну, що в тебе знову сталося? – Запитала Настя, ледве приховуючи невдоволення.

Трохи поговоривши і пообіцявши якось днями заскочити, Настя нарешті дісталася кухні і налила собі велику кружку чаю. На звук обгортки шоколаду, що відкривається, підтягнувся чоловік.

– Що, вирішила підсолодити післясмак від розмови? – усміхнувся він.

– Ну чому вона не може дати мені спокій? Скільки ще вона псуватиме мені життя? – майже плачучи сказала Настя.

Андрій підійшов до Насті і обійняв її, поцілувавши у скроню.

– Що ж вдієш, мама все-таки, нічого страшного, з’їздимо до неї в суботу. Що вона хотіла? – запитав Андрій.

– О Боже, ну що ще вона може хотіти? Щоб ми завезли її до Павлика, – Настя пригорнулася до чоловіка і заплакала.

– Господи, пробач мені… Але як він мене вже втомив!

Настя Павлика майже не пам’ятала. Їй було шість років, коли старшого брата не стало. З того часу життя Насті круто змінилося.

Що б вона не робила, все критикувалося. І постійно мама ставила їй за приклад Павлика.

– А от Павлик ніколи не суперечив матері!

– А ось Павлик навчався на одні п’ятірки!

– А от Павлик ніколи б так не вчинив…

Настя невиразно пам’ятає, що старший брат заступався за неї і, мабуть, любив…

Але вона своїм дитячим розумом якось зуміла розмежувати брата, якого пам’ятала, і того Павлика, про якого постійно говорить мати.

Настя зберігала у пам’яті образ сильного старшого брата, але Павлика, створеного матір’ю, нелюбила.

Вона нелюбила поличку із фотографій у кутку кімнати, де постійно світилася лампадка і лежала гора іграшок та цукерок.

Чому їй не купували стільки, скільки Павлику? Чому її, шестирічку, насварили за те, що вона посміла взяти звідти цукерку? Адже фотографія все одно не з’їсть нічого, а брат завжди з нею ділився.

Вона нелюбила Павлика за те, що він забрав у неї материнське кохання.

Іноді, образившись, вона казала матері, що Павлик виріс би негідником і що Боженька правильно зробив, що забрав його. А потім уночі плакала у подушку і просила у брата вибачення. Але просила вибачення Настя в брата, а не в Павлика.

Подорослішавши, Настя перестала відповідати на причіпки матері. Закінчивши школу, Настя не стала вступати на денне відділення, а вступила на заочне, влаштувалася на роботу та з’їхала від матері на орендовану квартиру.

І тільки тоді вона повною мірою усвідомила, наскільки обтяжливою була ситуація в квартирі матері. Вона хотіла б більше ніколи не переступати поріг того будинку, де виросла.

Але мати постійно дзвонила їй, дорікаючи, що вона забула про матір, кинула її напризволяще, а от Павлик би…

– Невдячна! – якось у серцях кинула їй мати.

– Невдячна? – Гірко скривилася Настя. – А за що я маю бути тобі вдячна? За постійні суперечки? Що б я не робила, ніколи не дотягувала до ідеалу. Ти ніколи в житті мене не похвалила. Вечорами перед сном ти гладила та цілувала фотографію. Але ти ніколи не цілувала мене! А мені так хотілося, щоби мене теж любили!

Вголос, звичайно, Настя нічого цього не сказала. Вона вже давно змирилася з тим, що для матері Павлик живіший за всіх живих, що тільки він – сенс її життя.

І все ж Настя була вдячна матері. Хоча б за те, що взагалі народилася на світ.

І за те, що мати своїм негативним прикладом навчила її, як важливо дарувати кохання та тепло своїм близьким

КІНЕЦЬ.