Я вийшла заміж у 21 рік, причому за свого однокласника, з яким навчалася у початковій школі. Довелося потім із ним знайомитися ще раз уже у дорослому житті. Він із батьками виїжджав із нашого міста, а після армії він повернувся. Ми якось навіть із весіллям не тягли, розписалися одразу.

Моя мама від нього була не в захваті (молодий, не нагулявся), але бачила в ньому перспективу, говорила: «будь він трохи серйознішим, зміг би бути чудовим сім’янином. Але для цього потрібні роки». Тільки ось я поспішала зробити чоловіка сім’янином, народила і стала сама як дитина вередувати.

Напевно, мій чоловік втомився від цих вимог і моїх примх, тим більше, на початку 90-х років не все так просто було дістати і купити, прогодуватися. Але знайшлася нова дама, яка вважала, що краще «дати, ніж відібрати». Чоловік почав із сім’ї заходити до неї, вона старша за нього, вже була одружена, знає, як зачарувати молодого, гарного хлопця.

Я пів року була в незнанні і навіть не здогадувалася про зради, тільки ще більше злилася від того, що чоловік десь затримується і вдома на нього завжди чекав від мене скандал. А потім він мені все розповів! Просто без істерики.

Сказав, що йде від мене, що в тієї розлучниці йому добре, що вона вислухає та пошкодує, а зі мною йому погано. Я плакала, благала. Намагалася знайти співчуття у мами, але вона ж мене попереджала, щоб я не перегинала ціпок. Потім я намагалася втримати чоловіка сином, на кшталт, не повернешся до родини — дитину навіть не покажу, але чоловік приходив удень у садок до малюка, передавав йому подарунки. Аліменти він платив справно.

Ми розійшлися. А потім я вирішила на зло чоловікові вийти заміж. Мама мене відмовляла, мовляв, якщо чоловік не повернеться, то не треба робити нових помилок. У мене були варіанти наречених, але нікого я не любила, не мої вони.

Через рік розлуки я подала з одним хлопцем заяву до РАГСу, просто хотіла, щоб про це чоловік дізнався. Він дізнався, але ніяк не зреагував, і тоді я відмовилася від заміжжя. Заспокоїлася, перестала шкодити колишньому чоловікові, почала дозволяти з дитиною зустрічатися, хоч і шалено його ревнувала до тієї, іншої.

А потім до мене почали доходити чутки, що ця парочка живе погано, мабуть, одне одному набридли. Через 4 із лишком року колишній чоловік все частіше став навідуватися до нас. Я стала лагідною до нього, завжди накривала стіл. Він начебто приходив з дитиною поспілкуватися, а насправді до мене.

Кинув потім він коханку і повернувся до мене. Життя його і мене потріпало, ми порозумнішали, я знайшла в собі сили пробачити ці моторошні 5 років. Ми знову розписалися, а потім одружилися. Моя мама чомусь так і думала, що все складеться саме так.

Нещодавно з чоловіком ми відзначили двадцятиріччя нашого другого весілля (перше не береться до уваги). Живемо чудово, душа в душу, син уже дорослий, свою сім’ю завів. За ці 20 років ми майже не сварилися (тема із розлукою для нас заборонена).

Я з жахом думаю, якби я тоді не знайшла в собі сили пробачити свого коханого чоловіка через 5 років, то що б зі мною зараз було? Я все зробила правильно, може мене хтось і засудить. Але я думаю, що заради свого щастя іноді треба потерпіти, почекати та пробачити.

КІНЕЦЬ.