Був звичайний вечір понеділка. Я вийшла з роботи та пішла до сусіднього парку. Ми з чоловіком практично одночасно закінчували, у нас була традиція разом зустрічатися в цьому парку і йти додому.

Лише цього дня Олег написав повідомлення: «Оль, почекай мене хвилин 20, добре? Я тут ще не закінчив справи». Час був пізній, парк був практично порожнім. Тільки одна дівчина з малюком сиділа навпроти.

Несподівано молода мама підійшла ближче до мене. -Привіт, ти ж пам’ятаєш мене? Я не відразу впізнала дівчину, довелося уважно подивитись на обличчя і напружити пам’ять.

-Ми з тобою в одній палаті лежали рік тому! -А, точно, Марино, це ти! Дівчина широко посміхнулася. Річ у тому, що рік тому я справді потрапила до ліkарні після викидня. У палаті зі мною була дівчина 17 років.

Вона була у дуже складному становищі та важкому душевному стані. Хлопець її покинув, а батьки вимагали відмовитись від малюка. Вона планувала написати відмову.

Мені вдалося переконати її не робити поспішних речей. Я була впевнена, що батьки змінять думку, коли побачать онука. Саме так і сталося. -Я хотіла подякувати вам.

Я зараз свого життя без Сашка не уявляю, дякую, що підтримали та підказали правильний вихід. Від таких слів у мене на душі одразу стало тепло.