Мене на якийсь час із сином поклали до ліkарні. Так сталося, що ми лежали у загальній палаті. Там було троє дітей. Хлопчик і дівчинка років 7 вже йшли на виправлення, тому часто бігали, грали, дивилися телевізор, все в них було добре. Але була ще одна дівчинка, на вигляд років 9-10.

Вона сильно відрізнялася від решти дітей. Дівчинка весь день лежала на ліжку обличчям до стіни. Вона не грала з дітьми, взагалі ні з ким не розмовляла.

Коли всіх дітей покликали на обхід, дівчинка встала, поправила ліжко, випросталась і пішла. Я підійшла до медсестри і запитала: -А це дівчинка із дитя чого будинkу?

-Вероніка? Так, а ти як одразу здогадалася? -Вона не схожа на інших, у неї загартування таке, все за собою прибирати, ходити прямо, тому що ніхто крім себе не підтримає. -А ти спостережлива … Шкода Вероніку, у неї мати n’є, батька немає. Мені хотілося якось підбадьорити дитину.

Я вирішила з нею потоваришувати. Почала розмовляти, читати їй на ніч, дивитися разом із нею фільми. Дівчинка була спокійною, але в неї в очах був такий нестерnний сму ток. Її очі ніколи не змінювалися. Коли настав день виписки, то мені так хотілося забрати Вероніку до себе у сім’ю.

Але в мене самій ще двоє дітей, із чоловіком заробляємо небагато, самі ледве тягнемо. А тут така відповідальність за іншу дитину. Багато хто мене засу дить, але, якщо вас прямо зараз запитати — чи готові ви взяти під свою опіку іншу дитину, чи зможете ви впоратися з цим?

Не кожен ризикне. Зате я ходжу до Вероніки до дитя чого будинkу щотижня, приношу їй щось солодке, розмовляю з дівчинкою, щоб вона відчувала підтримку. Вероніка все ж таки вірить, що колись її мама виліkується і забере назад.

КІНЕЦЬ.