– З ким це ти там переписуєшся? – з цікавістю Інна зазирнула в екран комп’ютера через плече чоловіка.

– Ух! – Він здригнувся і поспішив закрити соціальну мережу. – Ти чого підкрадаєшся? Слідкуєш за мною?

– Навіть і не думала, а чого так напружився? Там що, Олена була?

– Яка Олена?

– Микитенко Олена, твоя однокласниця. Ну та, за якою ти бігав у старших класах.

– І що? Тобі здалося, чи мало схожих людей у світі? І не пригадую таку. Краще вечерю підігрій, а не стій стовпом біля мене!

Інна не стала більше чіплятися з розпитуваннями до чоловіка. Підібгала губи і пішла на кухню.

“Не пам’ятає він. Ага …” – сказала вона про себе.

Непереконливо обманув Андрій. Хіба таке забувається?

Він був закоханий у цю Олену зі школи. Волочився за нею по п’ятах.

Він і після весілля з Інною, зберігав фотографію Олени, а коли Інна виявила уламок спогадів про колишнє, то порвала фото на дрібні шматочки так, щоб не склеїти.

Чоловік сунувся в потаємне місце, а там лише шматочки. Інший би промовчав, але Андрій обурювався.

Вони тоді посварилися сильно так, що Інна до своїх батьків пішла, мало не розлучилися молоді.

Але вона тоді дізналася про свою вагітність і вибачила чоловіка, коли він відійшов трохи і прийшов миритися. Більше вони цієї теми не порушували.

І ось через стільки років раптом… Тоді тільки набирала популярність соціальні мережі і багато хто кинувся шукати своїх знайомих, друзів дитинства однокласників.

Ось і Андрій добрався у мережі та завис в інтернеті.

Інна після того випадку, як буквально чоловіка за руку спіймала, коли Олену на екрані побачила, помітила, що він з головою пішов у «віртуальний” світ.

Андрій часто з кимось листувався. Сміявся, відповідаючи на повідомлення, відмахуючись від питань дружини: з ким він спілкується? “Запаролив” комп’ютер та телефон. Почав затримуватися на роботі.

Інна була на взводі.

– Мамо, та чого ти? Зараз усі в соцмережах сидять. Ну, хочеш я тебе зареєструю?

– Ні, вистачить нам одного такого в сім’ї, який окрім як за комп’ютером сидіти, більше у квартирі нічого не робить.

І що тільки Інна не робила: за інтернет не платила, світло відключала, – щоб хоч трохи відірвати чоловіка від блакитного екрану. Все було марно.

Андрій лише ображася і йшов, гучно закриваючи двері.

“Досить! – думає Інна, повертаючись увечері додому з роботи. – Так більше не може продовжуватися… Нехай вибирає: чи ми з сином чи інтернет!”

Увійшла вона до квартири – навколо темрява.

Син, Олексій, до бабусі на канікули поїхав. А чоловік у залі на дивані розташувався.

Вперше за кілька місяців вона побачила його не за комп’ютером. Спочатку навіть зраділа, але не тут було.

– А чого ми без світла сидимо? – з іронією сказала вона, скидаючи чоботи в коридорі.

– Мені не до сміху, Інно. Не бачиш, що мені погано.

– А кому зараз легко? – посміхнулася вона. – Будеш вечеряти?

– Ситий вже!

– Так, це вже щось новеньке!

– Занедужав я, дуже серйозно! – тремтячим голосом заговорив Андрій.

– В сенсі?

– Я огляд від роботи проходив… Загалом от! – простягнув він дружині зім’ятий лист.

Інна пробігла очима заключення. Сльози самі навернулися на очах.

– Але як? Коли?

– Інно, я ухвалив рішення. Ти повинна мене правильно зрозуміти…

– Ти про що?

– Про квартиру…

– А вона до чого?

– До того ж! У вас з Олексієм є житло – будинок тещин. А квартиру мені мама подарувала, і я її повноправний господар, тож мені вирішувати…

– Так, звичайно, якщо є можливість, – не дала договорити вона чоловікові, – давай продамо, аби перемогти цю недугу.

– Інно, ти не розумієш? Мені вже не допомогти, а квартиру я Олені відпишу … їй потрібніше! – вигукнув Андрій, щоб ясно донести свій намір до дружини.

– Що? Що ти зараз сказав? – не витримала жінка, сльози в раз висохли на її очах.

– Що чула! – Схопився Андрій з дивана. – Можеш вважати це моєю останньою волею! Я господар і лише мені вирішувати!

– Олені? Олені? Тій самій, Олені, в яку ти був закоханий? За якою волочився ще зі школи? – Інна насилу вірила у те, що відбувається. Тепер зрозуміло з ким Андрій спілкувався у мережі, кого приховував від дружини.

– І що? Так, їй! Вона мені небайдужа. Хто знає, як би у нас склалася доля, якби вона з батьками не переїхала тоді до іншого міста…

На хвилину Інна впала в ступор, а потім холодним тоном промовила:

– Ну раз ти все вирішив … Нехай Олена за тобою доглядає. Мені тут більше нема чого робити. – Інна мовчки зібрала речі, викликала таксі і поїхала до мами на околицю міста.

Андрій не очікував такої реакції від дружини. Він розраховував, що після того, як вона дізнається, що йому залишилося недовго, буде згодна з його вибором і залишиться при ньому до кінця.

Три місяці Інна жила на автопілоті, ніби душу вийняв та розтоптав словами Андрій.

Олексій за цей час кілька разів до батька їздив, незважаючи на вмовляння матері. Батька таки. Жаль.

– Мамо, уявляєш? Тато зліг, не поднімається, а ця тітка ходить господаркою по квартирі, а ще вона покупців шукає.При мені, пара подружня приходила. Так вона сказала, що за кілька місяців, а може й раніше…

У хоспіс його хоче сплавити.

Батько як почув, так від образи аж змінився на обличчі. Вони почали сваритися, я й пішов одразу… – розповідав Олексій матері після чергового походу до бати.

– Сам кашу заварив – нехай тепер і розхльобує! Ось не шкода мені його… І ти не ходи до нього – нема чого тобі там робити!

Намагалася Інна забути чоловіка. А щоб відволіктися, пішла якось із подружками до ресторану.

А що? Поки з Андрієм жила, тільки й знала: робота – будинок, будинок – робота. “Тисячу” років нікуди не виходила, а тут нагода представилася.

Відпочила Інна з подругами, із якими через Андрія раніше рідко спілкувалася. Натанцювалися, наспівалися, поплакалася трохи дівчатам, обговорюючи свою жіночу долю.

Виявилося, що у кожної свої проблеми вдома… Що вдієш? Життя, воно таке. Не може ж тиша та гладь завжди бути.

Повернулась Інна додому далеко за північ. Мати та син були попереджені, тому спати лягли і на неї не чекали.

Вийшла Інна з таксі весела. Прохолодна літня ніч.

Ліхтар, ніби спеціально, вчора ще перегорів навпроти її будинку. По темряві до тераси бадьоро крокує, пісеньку під ніс собі наспівує.

Давно треба було б так з дівчатами посидіти, молодість згадати. Прямо вантаж із душі впав, дихати стало легше.

– Інно, як я на тебе довго чекав! – пролунав голос Андрія у темряві.

Вона глянула, а Андрій сидить на пеньку біля порога – від хвіртки його не було видно.

У білих штанах та в сорочці, з коротким рукавом, їм у тон.

Сидить і не ворушиться.

– Ой! – вигукнула Інна від несподіванки. Насамперед спало на думку, що благовірний на той світ пішов і до неї з’явився його дух.

– Інно, пробач! Не хотів тебе хвилювати!

Вона за зрозуміла, що не марення, а чоловік до неї приїхав, власною персоною. Вирядився як наречений!

– Чого приїхав? – сказала Інна. – Ще й розхвилював мене так. Пішов звідси, щоб мої очі тебе ніколи не бачили! – вигукнула Інна.

Вже й мати і син вискочили. На силу мати та Олексій заспокоїли Інну. Потім вона у сльози. А Андрій голову опустив:

– Не винен, не знаю що найшло. Тебе і Олексія люблю, а цю пройдисвітку виставив.

Тоді Андрій розповів, що він не нездужає. Помилка вийшла. Зламаним апарат виявився. Таких, як він, того дня ще троє було. І всім, як під копірку, той самий результат.

Він, як Олену, виставив, пішов на перевірку. Термін відміряний уточнити. Наче місяць давали, а він – три протягнув.

А йому там: “Ми вам дзвонили, попередили Вашу дружину …” – Олену за дружину прийняли, а може й сама так представилася.

А вона промовчала, хотіла квартиру до рук прибрати, навіть місце йому за знайомством у хоспісі приготувала.

– Пробач, пробач… – твердить Андрій стоячи навколішки перед Інною. – Все зрозумів і усвідомив…

Інна поки що не повернулася до чоловіка, вирішила подумати гарненько. Андрій, як зразковий батько весь вільний час із сином проводить, дружина дивується настільки значним змінам.

У мами її город під осінь перекопав. Треба ж, а раніше жодного разу за п’ятнадцять років, що одружені були – лопати в руках не тримав.

У вихідні картоплю з тещею на ринок возив продавати, а раніше не допросишся.

А та Олена! Хороший урок дала, хіба міг хтось краще навчити? Шовковий чоловік став. Засвоїв матеріал на решту життя.

А з соцмережами Андрій зав’язав раз і назавжди. Досить, “наспілкувався” на все життя. Тепер би тільки в дружини випросити прощення.

А ще Андрій дарчку на квартиру на неї оформив – на знак великої любові до дружини.

Вона поки що сумнівається: чи варто повертатися до нього…

Хоча Інна дарчу прийняла – нехай лежить документ. Він їсти не просить. Тим більше, син у них спільний…

Хіба мало що!

КІНЕЦЬ.