— Міш, а це ще що за дівчина? — Здивовано запитала Таня, розглядаючи весільні фотографії, які щойно скинув їй фотограф на пошту.

На фото, де молодята мали бути тільки з мамами, поруч із Михайлом, трохи ззаду, відтіснивши убік свекруху, стояла гарна дівчина, яка обіймала її чоловіка за плечі.

На вигляд та була роки на два-три старша за Таню. Михайло підійшов, подивився, похмурнів. — Забудь про неї! І мамі не надумай показувати цю фотографію! – відрізав чоловік. “Як це “забудь”?! Як це “не показуй”?!

вдома, підійшла з ноутбуком до Марини Петрівни. — Мамо, а Ви знаєте цю жінку? — Запитала вона. Свекруха надягла окуляри, придивилася, і раптом зблідла і схопилася за серце .

Таня кинулась по воду. Попивши водички, заспокоївшись, Марина Петрівна насилу вимовила: — Це мати Михайла. – А Ви йому хто? — Давно це було, доню. Амалія, наша сусідка.

Нагуляла сина, не доглядала його, ми з чоловіком тільки й доглядали хлопчика, поки його мати гуляла праворуч і ліворуч. Годували, мили, прали одяг, іноді куnвали обновки.

А коли Мишкові виповнилося чотири роки, її не стало, ми забрали Мишка до себе. Уси новили. А на фото Амалія. — Так це виходить її привид з’явився привітати Мишка? — Виходить, що так.

Та ти, я дивлюсь, рада? — спитала свекруха. — Звісно рада. А я вже Бог знає, що сама собі вигадувала! Краще привид, — усміхнулася Таня.

— А чому ви мені раніше не сказали, що Мишко у Вас прийомний? – Син заборонив. Боявся, що ти мене не поважатимеш, — зніяковівши відповіла Марина Петрівна. — Ось ще. Та я тепер вас ще більше поважаю і люблю. Ви справжнісінька мама. А примара… Нехай собі бродить.