Так вже склалось, що я одружився в доволі ранньому віці. На той час у нас із нареченою не було нічого і я розумів, що сім’ю доведеться будувати, утримувати та забезпечувати самостійно. Ось так помаленьку ми і ставали на ноги, проходили разом всі перешкоди та випробування.

Не буду приховувати, що після весілля ми жили дуже бідно і грошей ледве вистачало від зарплатні до зарплатні. Всім родичам було на нас геть все одно. Ніхто не цікавився, як ми живемо і чи на все нам вистачає коштів.

Так було роками і для того, аби більш-менш стабілізувати ситуацію, нам із Оленою довелось витратити аж сім років. Ми відкрили та розвинули власну справу, в той час моя кохана працювала не тільки над цим, а й мала ще одну роботу. Тому ми мали додатковий заробіток.

За ці сім років у нас з’явилась донька. Тому стимул працювати та давати їй все тільки найкраще був більшим. Коли бізнес пішов угору, то ми не поспішали жити на широку ногу, а почали з того, що відкладали кошти на купівлю власного житла. І тільки після цього всього, коли наше життя стало стабільним та спокійним, то про нас згадали всі родичі.

Не встигали у них виникати якісь проблеми із грошима, то вони мені телефонували чи приходили. Я не міг відмовити. Особливо, якщо вже людина стоїть на порозі твоєї квартири і просить щось. Та і совість не дозволяла залишити рідних у біді.

Проте на душі завжди була якась образа та не розуміння того, чому у тяжку хвилину ніхто не зміг мене підтримати, чому нікому не було до мене діла. Невже якісь там гроші важливіші за людські почуття та сімейні стосунки?

Загалом, відповіді на свої питання я не знаходив. А півтора роки тому сталось так, що я потрапив до лікарні внаслідок аварії. Тоді мене довго витягали і пів року я пролежав на лікарняному ліжку. Та навіть у той момент ніхто із родичів не поцікавився мною, не потурбувався, не запитали, чи потрібна якась допомога.

Моя Олена сама вела бізнес, відпрацьовувала на роботі і встигала сидіти наді мною. Бувало, що вона не спала ночами і сиділа зі мною із ноутбуком, аби завершити всі справи.

Декілька разів із фруктами до мене приходив двоюрідний брат із дружиною та племінниками. А всім іншим, таке враження, що взагалі було байдуже.

Після цього випадку я зрозумів, що ні з ким із родини спілкуватись більше не хочу, а тим паче якось допомагати фінансово. Вони показали своє обличчя у скрутний для мене час, і нічого більшого мені вже не треба.

КІНЕЦЬ.