Антону було сім років, коли не ста ло його батька. — Час все ліkує, — втішала Світлана Семенівна, сусідка по сходовому майданчику, Марину, мама Антона. — Коли я овдо віла, теж думала, що нічого доброго більше не буде. Але вже десять років одна живу, і нічого звикла.

Тобі ж, Марино, треба заради сина жити. Та й молода ти. Зустрінеш ще гідного чоловіка… Минуло три роки. Марина вийшла заміж вдруге. Новий чоловік виявився рев нивцем.

Часто влаштовував сkандали. У такі хвилини Антошка тікав до сусідки. Світлана Семенівна годувала хлопчика, розпитувала про шкільні справи, хвалила за добрі оцінки.

— Марино, вас чути по всьому під’їзду, — сказала якось Світлана сусідці. — Знаю, Світлано Семенівно. Але мій Ігор добрий. Тільки рев нивий дуже. Та й ви казали, що чоловік у сім’ї необхідний. — Ну це дивлячись якийсь чоловік. Чоловік повинен оберігати сім’ю. А не влаштовувати істериkи.

Якось Антоша прибіг до сусідки. — Світлано Семенівно, допоможіть. Прибігши до них, жінка побачила Марину з синцем під оком. — Мене колега підвіз, а Ігор побачив і розы злився. Накричав, вдарив і пішов, — розповідала дівчина, лежачи на дивані. Більше Ігор там не з’являвся… Минув ще рік.

Якось Світлана Семенівна побачила Марину з квітами. — Хіба сьогодні у тебе День Народження, — здивувалася вона. – Ні, квіти просто подарували, – усміхнулася дівчина. Через місяць Світлана Семенівна побачила, як Антон, на вулиці, ганяє м’яч із якимсь чоловіком.

— Це Стас, кличе мене заміж, і з сином у нього справжня дружба. Антону з ним цікаво, – розповіла Марина. А ще за місяць Марина із сином переїхали до Стаса…

Минуло півроку. Марина приїхала відвідати Світлану Семенівну. Її живіт відразу ж кинувся у вічі. — А Антона чому не прихопила з собою? — Йому зі Стасом набагато цікавіше. Вони двигун човна сьогодні вирішили розібрати. На рибалку збираються…

КІНЕЦЬ.