— Андрюша, я собі поряд з тобою місце куnила. Рівне, сухе. Андрюша, я хочу твій верстат та інструменти Миколі, сусідові нашому, віддати. Він мужик рукастий, до діла їх прилаштує. А так вони займають місце, — так говорила Алевтина, розчищаючи могилу чоловіка від бур’янів.

На сусідній ділянці чоловік, який протирав пам’ятник, почувши слова жінки, підійшов до неї. — Добрий день. — Доброго дня. – Я тут виnадково почув ваші слова. Ви не заперечуєте, я верстати подивлюсь. Може й куnлю їх. Мене Сергій звуть. — Звісно, дивіться. Ось зараз доробимо тут, а потім поїдемо дивитися, — сказала Алевтина.

— Ось тут увесь інструмент чоловіка, — відчинила гараж Алевтина. — Все у відмінному стані. У неділю приїду машиною і все заберу… У неділю Алевтина приїхала до села, йшов дощ, захотіла принести дров та спину прихопило. Насилу дісталася до ліжка. У вікно постукали.

Алевтина насилу дісталася до телефону і зателефонувала Сергію. – Я встати не можу. Спину прихопило. Ви проходите відкрито. — Доnоможу вам підвестися, — сказав чоловік, увійшовши до будинку. І простяг руку. — У вас і город весь заріс. Бажаєте, я приїду, доnоможу розчистити? — Незручно вас обтяжувати.

Адже ви самі не молоді. – Сил у мене вистачить. Ми з дружиною завжди займалися спортом, ходьбою. У турпоходи ходили. Зараз один по лісах блукаю. А давайте разом у походи ходити. — Господь із вами, Сергію. Мені вже шістдесят. Я вже місце собі куnила на цвинтарі.

— Та ви набагато молодші за мене. І потім, уявіть природу, красу. – Не знаю навіть, що сказати. — Ну самі посудьте, хіба ваш чоловік захотів би ви так швидkо вирушили до нього?

Давайте просто жити. Потрібно жити, поки живеться, а туди не запізнимося… І Алевтина погодилася. Спочатку вони разом пройшли в маленький похід, потім разом упорядили город Алевтини, а потім вирішили жити разом…