Рита знову стояла на зупинці. Велика валіза та чотирирічна Поліна поряд. Все, що в неї є. За п’ять років подружнього життя вона вже напевно вдесяте виїжджала до матері та вітчима.

Іноді Микола їх виставляв… День чи ніч, йому все одно. Ось і сьогодні рано–вранці у вихідний день Миколі не сподобався сніданок.

Йому було недобре. Після вчорашньої сварки з начальником його звільнили. Він пішов гульбанити. Сирники його не втішили, бо в холодильнику не знайшлося біленької і це зовсім розізлило його.

– Ти ж знаєш, я не купую цього… – сказала Рита.

– Могла б і купити! – відповів чоловік.

Рита пішла в іншу кімнату, де гралася Поліна.

– Ти чому зі мною не розмовляєш! Чому в холодильнику порожньо.

– Я тобі казала, що гроші скінчилися. А продуктів у холодильнику багато.

– Роботу знайди! Сіли мені на шию. Проси у батька дівки своєї грошей! Нехай вас утримує. І не про продукти я!

– Ти ж батько…

– Не батько я їй! Не я. Та ну вас. Ідіть! Щоб я більше ніколи вас не бачив! Швидко!

Микола сварився так, що чути було і в сусідів. Добре, що хоч тільки сварився. Рита більше нічого не говорила.

Швидко зібрала речі. Вона вже звикла до такого. За тиждень чи трохи більше Микола знову приїде за нею. Стоятиме на колінах, вибачатиметься, вмовлятиме повернутися.

Вона завжди його пробачала. Жити їй більше не було де, а в селі у матері вітчим.

Мати завжди казала, що він проти таких гостей, як вона.

Хоча сам він дуже добре ладнав із Ритою і навіть із Полінкою грався. Може мамі він потім все й виказував, але якось це не пов’язувалося з його вдачею.

Риту він виховував з тринадцяти років і швидко знайшов тоді спільну мову з нею. Риті він подобався. Вона й називала його тато Олег, дядько Олег. Коли як.

– А ми до дідуся? – запитала Полінка.

‐ Так, люба, до бабусі…

– Ти до бабусі, а я до дідуся.

– Нехай буде так…

Їх ніхто не зустрічав. Рита не повідомила, просто не встигла, а дорогою сів телефон.

– Знову приїхали, – якось дуже невдоволено сказала мати. – І що тобі не живеться з Миколою. Такий добрий хлопець. Втратиш, потім наплачешся. Моду взяла бігати від чоловіка.

– Мамо. Він мене виставив. Ну, все як завжди…

Мати тільки махнула рукою і пішла на кухню.

Після обіду Рита з Поліною пішли гуляти, щоб не мозолити матері очі. Біля річки було тихо. Поліна гралася, а в Рити раптом від того, що відбувається, потекли сльози.

– Діду, ти знайшов нас! – раптом зраділа Полінка.

– Знайшов, – відповів Олег. – Ви завжди тут гуляєте. Біжи гратися. Нам поговорити з мамою треба.

– Дядьку Олеже, це востаннє. Вибачте. Я знаю, що ви проти наших приїздів. Я вийду на роботу і в разі чого зможу винайняти квартиру. Поліна вже в садок ходить. Більше не приїжджатимемо…

– Так я не проти. Хто тобі сказав таке? Матір? Вона і на мене цілими днями бурчить. Хіба ти не помічала? А вже коли їдете, то й зовсім починає. Все згадує.

– Вибачте. Я не хотіла.

– Та ти ж тут до чого? Два роки тому все почалося. Пам’ятаєш у мене не стало матері. Спадщина залишилася. Я один син у неї був. Будинок у сусідньому селі, великий. Дід ще мій будував. А ще квартира там була. Квартиру я вже продав. Вона була невелика, недорога. Мати її здавала в оренду раніше. Гроші від квартири на рахунок поклав. А твоя мати захотіла на морі відпочити. Насіла на мене. Хочу і все. Зняв я, відсотки все витратив. З’їздила, весела приїхала…

– А ви хіба не разом їздили?

– Ні. Мені й тут жарко. Не люблю я спеку. Вона із подружкою їздила. А тепер хоче знову на море. Але їй бачите грошей мало, які я їй дав. Хоче щоб і будинок продав. А мені шкода хати. Та й раптом вона мене виставить потім. Куди я піду. Як ти вважаєш?

– Щось останнім часом характер у неї зовсім зіпсувався… А хто подружка у неї. У неї раніше нікого не було.

– Та я й сам до ладу не знаю. Аліна. А хто це така?

– Аліна? Аліна. У нас тут тільки одна Аліна. Але вона та ще штучка. На курорти раніше їздила по мужиків, а привозила тільки дітей. Приїде – народить і знову. Невже не пам’ятаєте?

– Цікава подружка. Я не думав, що вона зв’яжеться з нею. Думав інша. А ти так і бігатимеш? Пора б тобі теж подумати про себе. Сама подумай, він тебе жене, свариться. А раптом ще щось. Га, Полінко?

– А куди йти. Ні роботи, ні грошей. На останні гроші квиток купила. Ось до вас на шию сіла. Мати тарілкою супу дорікає.

– Давай зробимо так. Валізу ти ще не розібрала?

– Ні.

– Я по речі. Скажу матері, що ти передумала, і поїхала до чоловіка. Поживете у моєму будинку. Там тепло, вода є. Все як у місті. І річка теж є. Не відмовляйся.

Вітчим відвіз її у сусіднє село. Усього тридцять кілометрів. Дорогою купив продуктів.

– Поки досить, а через день я приїду. Привезу ще. І ось грошей трохи. Раптом щось буде треба.

– Діду, а ти не залишишся з нами? – запитала Полінка.

– Я приїду скоро Що тобі привезти?

– Не знаю.

– Привезу щось смачненьке. Ну все. Поїхав я.

– Дякую, тату Олег.

– Мамо, а ми тут тепер житимемо? Тут так добре. Це дід нам купив?

– Це дідуся дім. Поки що тут поживемо, а потім видно буде.

– Я б тут постійно жила. А там дівчинка гуляє, можна я з нею пограюсь, – Поліна показала на сусідній будинок.

– Давай не сьогодні. Вже пізно. Потрібно речі розібрати.

…Пройшов тиждень. Рита по трошки обживалася в будинку вітчима.

Вона якраз крутила голубці на кухні, коли задзвенів її телефон.

Рита вимила руки і взяла слухавку. Дзвонив Микола.

– Ти де?! – навіть не привітавшись почав він. – Я приїхав до твоєї матері, а вас з донькою нема! В чому справа, Рито?!

– Миколо, послухай мене уважно, – спокійно сказала жінка. – Я маю сказати тобі дещо важливе. Я подаю на розлучення…

В слухавці запала тиша. Микола так і оторопів від почутого. Він не розумів, що відбувається.

– Та як ти можеш?! Хто тебе підбере з причепом?!

– А мені не треба, щоб мене підбирали.

– Не здумай на мене на аліменти ще подавати!

– Поліна твоя дочка…

– Та ти зовсім вже чи що!

Рита поклала слухавку. За ці дні вона вирішила, що впорається сама. Вітчим обіцяв допомагати. Поки що він привозив продукти, але треба знайти роботу. Рита навчалася на виховательку дитячого садка. Їй завжди подобалося поратися з малюками.

Вітчим приїхав вранці.

– Збирайтеся, поїдемо роботу дивитися. Документи, диплом, все візьми.

– В дитячий садок?

– У садок. Тільки приватний. Я й сам не знав, що в нас приватний садок відкрили. Потрібні вихователі. Я домовився. Там у мене однокласниця вже працює.

– А як же Поліна? Їй можна в цей садок?

– Все дізнаємося.

Рита розлучилася. Подала на аліменти. Бачитися з ними Микола більше не хотів. Рита була рада такому розвитку подій. Вона його бачити також більше не хотіла.

Приблизно через пів року приїхав вітчим. З речами.

– Не виставиш мене?

– Так це ж ваш будинок. Що трапилося? Мама щось?

– Мама твоя умову поставила. Або я продаю будинок, або забираюся. Ти вибач, я розповів, що ти тут живеш. А вона почала кричати, щоб виставив тебе. Що ти доросла і сама маєш свої проблеми вирішувати. Ну, приблизно так. Більше я терпіти не став, поїхав.

…Так вони й почали жити разом. Вітчим теж влаштувався працювати. Вечорами він грався з Полінкою. Йому дуже подобалося, коли вона сміялася і кричала:

– Діду!

Він був хорошим дідусем і хорошим батьком. А через рік Рита вийшла заміж за сусіда. Дядько Олег добре його знав і схвалив вибір.

На весілля, хоч воно було скромне, запросили й маму Рити. Але в неї знову виявилися свої інтереси.

– Все добре. Тепер Рита до чоловіка переїде, можна й дім продати. Повертайся до мене. Не сміши людей. На старості років живемо по різних будинках.

– Ну ні. Мені добре тут, спокійно. Нікуди не поїду. І будинок не продам. Та й онучка поруч, а може, скоро ще будуть…

– Онучка?! Ти і дід несправжній, а тебе вона любить більше за мене. Повертайся.

– А може, ти свій будинок продаси? Сюди переїдеш.

– Ще чого?!

– Ну ось. І я не продам. Так що нема про що говорити.

Так вона й поїхала ні з чим. А Олег написав заповіт, так, про всяк випадок. Все Риті та Полінці залишив. Всяке у житті буває…

КІНЕЦЬ.