Ми з чоловіком маємо чотирьох дітей . Дві дочки та двоє синів. Ми вклали у кожного з них всю свою душу. Намагалися все для них робити, купувати все, що потрібно, і що вони хотіли, звичайно, за можливостями. Дали кожній дитині вищу освіту. Нині вони створили кожен свою сім’ю.

Ми вже неодноразово стали дідусем та бабусею. Дочки завжди нам допомагають та відвідують. Дзвонять регулярно. А ось сини… Вони ніби забули про нас. Наче ми чужі люди.

Не дзвонять і не відвідують. Невістки завжди вітають, час від часу просто так дзвонять, онуки теж, але от сини навіть на Дні народження нам не дзвонять. Тому ми самі намагаємось дзвонити. Але на жаль, рідко вони беруть трубку. Ми розуміємо, що у них свої турботи, робота, сім’я, але дочки так само мають роботу, сім’ю та клопіт, проте завжди знаходять час на нас.

Коли ми були молодші, ми якось не дуже звертали на це увагу, намагалися все зрозуміти. Але ми не молодшаємо. У нас з’явилися проблеми зі здоров’ям, через які ми не в змозі вже вільно робити все, що потрібно, і нам потрібна допомога. Якось була ситуація, що треба було відремонтувати дах.

Так чоловік був змушений просити чужих людей допомогти із цим. Діти не захотіли приїхати . Коли треба було нам із чоловіком до лікарні — нас відвозили зяті, а дочки допомагали з усім, з чим могли допомогти, поки ми хворіли. Але в нашій родині трапилося горе – два роки тому молодша дочка через нещасний випадок стала інвалідом.

Тепер їй самій була потрібна допомога. Якийсь час нам допомагала старша дочка, але у неї виникли проблеми з роботою і вона змушена була виїхати на заробітки за кордон.

А ми з чоловіком старі і зараз не можемо навіть сходити в аптеку по ліки, бо просто не дійдемо. Пенсія маленька, тому найняти людину, яка б доглядала нас не можемо. Невістка, дружина старшого сина, запропонувала продати будинок і на виручені гроші переїхати до будинку для літніх людей. Там будуть хороші умови та необхідна допомога. І цих грошей має якраз вистачити, щоб сплатити наше проживання там.

А якщо треба буде, то вона додасть із своїх грошей. Якщо чесно, це досить непогана ідея, але мене дуже образило те, що жоден син не запропонував переїхати до них. Ми як ні як не лежачі, ми можемо робити домашні справи, просто кудись далеко йти у нас не вистачає сил у наші роки. Тоді я зрозуміла, що я і чоловік у цьому житті можемо розраховувати лише на дочок, і хоча б якусь допомогу від невісток. Але ніяк не на синів.

КІНЕЦЬ.