Аліна зварила борщ, нарізала сальця, хліба і вони сіли з сином вечеряти.

– Ну що ж, Віталію, ти вже виріс, – раптом почала розмову Аліна. – Настав час дюати про себе самому. Сподіваюся, що ти скоро переїдеш…

– Як це? – Віталій так і застиг з ложкою в руках.

– А отак! – відповіла мати. – Шукай собі квартиру!

– А що сталося? – Віталій не розумів, що відбувається.

– Твої 22 роки сталися, ось що. Я у твоєму віці жила окремо і виховувала дитину. Мені набридло тебе обслуговувати, скільки разів говорити. Хочу пожити для себе. Можна вже?

– Мамо, я зрозумів, – повеселішав Віталій. – Тобі допомога потрібна якась? Поличку причепити, чи ще щось?

– Ага, сміття винести і горнятка помити, – розреготалася Аліна. – Ні, дякую, сину. Це я сама можу. А ось ти чомусь не можеш. Прохання мої не чуєш. Живеш тут, як у безкоштовному готелі з прислугою. З мене досить. Тому, будь ласка, знайди квартиру і починай жити самостійно. Скільки тобі треба часу?

– Не знаю, я не думав про це ніколи…

– Я знаю. Два тижні, максимум три – і тебе тут не має бути. Домовились?

Віталій розгублено кивнув і вийшов з кухні, забувши заварити собі чай.

До такого повороту він не був готовий. З чого раптом він має йти зі свого будинку? Не зрозуміло. Жартує мама, мабуть.

Образилася на щось, а прямо говорити не хоче. Або знову в інтернеті чогось надивилася…

Так, щось вона останнім часом бурчала, він не звертав уваги. Вперше, чи що?

Вона вічно чимось незадоволена. Оцінки, бачте, в нього погані, коледж кинув, у кімнаті безлад, друзі не такі, у телефоні сидиш довго, спати лягаєш пізно, заробляєш мало, грошей не даєш, тільки про себе думаєш, настав час дорослішати… Стандартний набір…

Але постільне мама міняла, одяг прала, кімнату прибирала, їжу в рейс завжди давала, сніданком–вечерею годувала, грошей не просила. А те що бурчала? Так усі матері бурчать…

Може, завела собі когось? Додому хоче привести? Точно! Ну, навіщо ще сина з дому виставляти? Тільки заради чоловіка.

Треба буде спитати, чи знайти момент. Якщо так, то він, Віталій, зовсім не проти. Навіть “за”.

– А Наталка як же ж? – згадав він про сестричку.

Вона ще школярка, а мати додому мужика приведе? Навряд, не схоже на неї… Хоча, хто їх, цих жінок, знає? Гаразд, ранок вечора мудріший… Подивимося, що вона завтра скаже. Може передумає?

Віталій підключив навушники і поринув у гру на компʼютері…

…Вранці на столі парували ароматні сирники, біля дверей стояв пакет із бутербродами й термосом. Хлопець полегшено зітхнув – життя пішло своєю чергою.

Але ввечері мати знову заговорила про те саме. Через день – ще раз. І знову:

– Віталію, тобі пора жити самостійно. Я хочу, щоби переїхав, розумієш?

– А якщо я не хочу? – казав син. – Це ж і моя квартира, хіба ні? – Мене й тут непогано годують.

Даремно він це сказав…

Вранці Віталій встав, а сніданку немає. З роботи прийшов – вечері нема.

На столі записка:

«Віталію, ми з Наталкою поїхали до дядька Петра. Поливай, будь ласка, квіти. 25–го заплати комуналку. Мама”.

Раптом до дядька Петра – це був серйозний хід. Мамин брат жив біля моря, вони їздили до нього влітку кілька разів. Всі разом. Гроші збирали. А тут – раз і поїхала.

Невже він, Віталій, так набрид рідній матері?

– Думаєш, спрацює? – Аліна сиділа на кухні у подруги Насті, яка пустила їх з Наталкою пожити до себе.

Сама вона зібралася в санаторій, а дівчата якраз за котом приглянуть. І Віталія свого розуму навчать. Провчать, так би мовити. А то катається, як сир у маслі, навіть на інтернет матері грошей не дає.

– Поживемо – побачимо, – відповіла Настя. – Не дитина ж він, впорається. Потрібно ж колись починати жити без рожевих окулярів.

– Ох, не знаю. Він сам навіть тиждень не жив. А тут одразу три…

– Ну, це твоя заслуга. Ось і сидить на твоїй шиї, сама привчила.

– А як інакше? Ну що мені важко приготувати на всіх і випрати заразом? Адже ж син рідний. Як це я продукти ділитиму?

– Не важко, Аліночко, звісно. Але ти що до старості його годувати будеш. Ну хоч на продукти гроші треба було просити у нього, чи інтернет хай би оплачував. Компʼютер він собі крутий купив? І телефон?

– У кредит…

– Тим гірше. Хоч копійку він тобі дав? Три роки працює! Щось у хату купив? Як дитина після школи, їсть грається й спить!

Аліна важко зітхнула, очі заблищали. Настя, побачивши сльози, розвела руками:

– Та–а–к! Зрозуміло все. Шкода дитинку… Ти сама хочеш, щоб Віталій переїхав чи ні, я не зрозуміла?

– Хочу…

– Ну слава Богу, бо я вже подумала, що перегнула і даремно все це тобі запропонувала.

– Тільки хочеться, щоб він сам, розумієш? Сам поїхав, сам запропонував, ну чи хоча б спитав – чи не проти я? Як твоя Світлана – поїхала вчитися і залишилася жити в іншому місті. Ти їй ніяких умов не ставила? Не по-людськи це. Неправильно…

– Згодна, мені легше було. Натомість я ж бачу, що одна користь їм від самостійного життя. Світлана моя в гуртожитку іншою людиною стала за рік. Зрозуміла, наприклад, чому суп – найвигідніша страва для сім’ї. А твій Віталік ненаглядний про це навіть не думає. І скільки туалетний папір із порошком коштує уявлення не має. Чи я не права?

– Права…

– Ось! Синові твоєму 22, ще трохи часу,і він не захоче ніколи від тебе йти. Якщо він сам такого не запропонує, що робитимеш? Невісточку ще приведе, пару дітлахів заведе. Усіх до старості няньчити згодна? Біля плити житимеш?

– Може, й буду. Я й так там живу…

– Ну як знаєш, люба. Твоє життя. Три тижні витримаєш? Не побіжиш дитині борщик варити? Кота мого не кинеш?

– Витримаю…

– І Віталік твій витримає! Ти ж там продуктів не лишила, сподіваюся?

…Аліна повернулася додому з відпустки. Вона відкрила двері своїм ключем, зайшла в квартиру і ахнула!

В мийці на кухні була ціла гора брудного посуду, а в коридорі вона побачила кілька коробок від піци!

– Нічого не змінилося, – важко зітхнула жінка.

Вона уважно озирнулася навкруги і раптом застигла від несподіванки.

Сміття було винесене, туалетний папір був куплений, цукор, чай, хліб, масло – теж! І навіть пачка макаронів лежала на столі. А в холодильнику – сосиски й упаковка якихось стейків, у морозилці – вареники, набір заморожених овочів.

Аліна не вірила своїм очам.

…Увечері Віталік прийшов із роботи, зрадів:

– Нарешті! А то я тут один здичавів зовсім. Ви чого не попередили? Я б посуд помив…

– Не хотіли турбувати, синку. Сюрприз! Ти, дивлюсь, готувати почав?

– Ну мам. Розбалувала ти мене зовсім. Навіть за інтернет не міг сплатити – номер договору пів дня шукав. Тож вибач, зрозумів усе. Вже з Мишком домовився – ми з ним разом квартиру знімемо, його теж батьки виставляють на вільні хліба. Тільки грошей треба зібрати трохи. Я ще вдома трохи поживу, ти не проти? На продукти даватиму.

– Звісно, не проти, що ти!

Через три місяці Віталік із Мишком винайняли квартиру, а потім у Мишка з’явилася дівчина, і Віталій знайшов роботу в іншому місті – водії скрізь потрібні.

Аліна хвилювалася спочатку, потім звикла, тепер навіть рада.

І, коли Наталка почала говорити про коледж в іншому місті, несподівано для себе сперечатися не стала.

Якщо не передумає, хай пробує. Життя одне…

КІНЕЦЬ.