Марина гортала стрічку в соцмережі, коли випадково побачила одне цікаве фото.

Його виклав її колишній хлопець, з яким вона розлучилася кілька місяців тому.

Вони прожили разом два роки, а згодом розійшлися. Багато всього сталося, але вона досі його любила, і не могла перестати любити, хоч і розуміла, що це безглуздо, і не зізнавалася в цьому навіть собі самій.

На тому фото її Дмитрик обіймав якусь дівчину за талію, мило посміхався, а вона притискалася головою до нього. Дуже мило!

Здавалося, Марина вже впоралася зі своїми почуттями. Точніше так здавалося тільки їй самій.

Вона впевнено переконувала себе, що ці стосунки все одно вели їх у нікуди.

Щодня говорила своєму відображенню у дзеркалі:

– Це добре, що ми розлучилися. В нас не було майбутнього!

Багато чого вона собі казала, але зараз, дивлячись на це фото, вона розуміла, що брехала собі всі ці дні. Вона так і не перестала його любити.

І зараз її прямо взяли ревнощі!

Дуже розгнівана вона написала йому повідомлення:

«Швидко ж ти!»

Хвилин п’ятнадцять Марина просто сиділа і дивилася на екран телефону, поки нарешті не побачила його відповіді:

«А чого мені сидіти! Якщо я тобі не потрібен, це ще не означає, що не потрібен нікому!

«Ти ж кричав, що любиш тільки мене!»

«А ти пішла! Чого ти хочеш?»

І в цей момент Марина зрозуміла, що саме вона хоче. Вона хотіла забрати своє!

Так, два роки – чимало часу. І хоча вони жили разом на орендованій квартирі, йдучи, вона забрала лише свої речі, а все те, що купувала в будинок, залишила йому.

Сама ж переїхала жити до сестри.

І ось зараз вона чомусь почала згадувати. Вони ж переїхали в майже порожню квартиру його дядька.

Там був лише старий диван та комод, навіть нормального посуду не було, а майже все, що там було зараз, вона купувала сама.

Чому сама? Тому що гніздечко вила, як і багато закоханих, які впевнені, що у них кохання на все життя.

Ревнощі, злість, образа – ціла хвиля емоцій огорнула Марину.

«Я хочу забрати все своє!» – написала вона у відповідь.

«Приходь і забирай! Я не просив мені це залишати.»

«Скоро буду!» – Відповіла вона і почала збиратися.

Їй було зовсім байдуже, як вона виглядала в той момент. Натягнувши старі джинси та якийсь светр, вона швидко вибігла з квартири. Таксі вже чекало під під’їздом.

Всю дорогу вона думала лише про те, що не хоче, щоб інша жінка жила в її гніздечку. Ні, нехай починає з того, з чого і вона сама.

Марина вирішила, що не буде такою добренькою, забере все – до останньої вилки та ложки!

І ось вона під’їхала до будинку, в якому прожила цілих два роки.

Вона знала цей двір до найдрібніших деталей. Під лавочкою спав той самий брудний білий кіт, на дверях надряпаний все той же напис…

Ключів у неї не було, тож вона подзвонила у домофон.

– Заходь! – почула вона через кілька секунд його голос і відчинила двері.

Піднімаючись на третій поверх, Марина відчувала, що вона дуже переживає. Вона намагалася згадати, коли почувала себе так само недобре, як у цей момент, але так і не змогла пригадати. Мабуть, ніколи!

Стукати в двері не довелося, Дмитро вже відчинив їй. Він стояв на порозі і дивився на неї, ніби нічого й не сталося.

– Ну привіт! – тільки й сказав чоловік.

– Привіт! – відповіла вона і пройшла в квартиру.

Марина почала роззуватися в коридорі, як раптом помітила чужі жіночі кросівки!

Значить, ця дівка вже жила з ним?! Відповіді вона не знала, але розуміла, що коли зайде у вітальню, то побачить її.

Вона не помилилась. Марина зайшла у вітальню й застигла від здивування. Та сама дівчина з фото сиділа у кріслі. На ній була футболка Дмитра і його домашні шорти.

Марина оторопіла від несподіванки.

Явно, не просто в гості заскочила…

– Привіт, Марино! Як справи? – з усмішкою спитала дівчина.

Марина проігнорувала її запитання і почала збирати речі.

Спочатку вона витягла все постільне і рушники з комода й склала в пакети.

Потім дістала книги з полиць, які з таким трепетом купувала, але йдучи забула, а ще диски, багато всякої всячини.

Складала свої речі в пакети, а до його речей – боялася навіть торкнутися…

Дмитро стояв у дверях вітальні і з подивом спостерігав за тим, що там відбувалося.

– Тобі допомогти? – запитав він.

– Так, треба буде ліжко, шафу, комод та гарнітур із кухні винести, коли машина приїде. Допоможеш? – запитала вона.

– Навіть так? Ти все вирішила винести? – трохи дивуючись, запитав він.

– А ти думав, я залишу тобі все й… Оцій?

– Оцій? – перепитала дівчина.

Дмитро здивовано перевів погляд з Марини на ту дівчину.

– Якщо що, то «оця», як ти її називаєш, моя двоюрідна сестра Яна, – сказав він. – Ти, до речі, з нею навіть по відео якось спілкувалася, забула? Вона у гості приїхала на пару днів, проїздом. Сто років не бачились, от я й запросив!

Марина відчула себе такою недолугою, коли почула, що він сказав. Чому тоді у повідомленні одразу не зізнався? Вона перефарбувалась, чи що та сестра?

– Вже не важливо! Якщо не вона, значить, буде інша!

– Я так зрозуміла, миритися ви не плануєте! Краще піду, поп’ю чаю! – сумно сказала Яна і вийшла з кімнати.

– Миритися? Хіба ми збиралися миритися? – думала про себе Марина. – З чого я взагалі це взяла?

І раптом вона почула голос Дмитра.

– Я спеціально те фото виклав. Думав, ти розізлишся і подзвониш або хоча б напишеш, а ти навіть приїхала!

– Все це вже не важливо! – ображено відповіла Марина.

– Важливо! Принаймні для мене важливо. Ти скрізь мене заблокувала. Майже всюди. Я тобі навіть написати не міг. Тетяна твоя на поріг мене не пускала. Налаштувалися всі проти мене, але ж я сумував за тобою весь цей час!

Дмитро не брехав. Він справді хотів помиритися, але ніяк не міг вигадати, як це зробити. Варто було йому написати в якийсь месенджер, як він одразу потрапляв у чорний список.

Йому важко, але вдалося втриматися і не писати ще десь.

Щоправда, він хотів згодом викласти зовсім іншу фотографію, але ще не до кінця підготувався, а тут Яна приїхала. Така удача. Та ще й сама на себе не схожа! Перефарбувалась, підстриглася. Він би й сам її не впізнав…

– Маринко, може, хоч поговориш зі мною? Я розумію, у нас були проблеми, але все можна вирішити. Не сталося нічого, що не можна було б виправити. Ніхто нікому не зраджував, не ображав. Я розумію, твої претензії були виправдані. Я виправлюся. І я раніше це зробив би, якби ти спокійно говорила, а не кричала. Чуєш мене?

Марина чула, але нічого не могла відповісти. Вона так давно хотіла, щоб він прийшов і сказав усе це, але Дмитро не приходив. Звідки ж їй знати було, що з ним ще й Тетяна спілкуватись перестала?

– Не віриш мені? Дивись, я тобі щось покажу! – сказав Дмитро і пройшов повз неї.

У кутку стояла його чергова картина. У вільний час Дмитро перемальовував чужі фотографії, створюючи на їх основі портрети. Мав таке хобі. Все від руки робив.

Він зняв тканину з полотна і кинув її на підлогу. Марина обернулася і побачила картину, де вони удвох. Вона пам’ятала ту фотографію і дуже любила її. Того дня вони були такі щасливі. Море, пісок, легкий вітерець. Гарно так вийшло.

Вона дивилася на картину, боячись відірвати погляд, адже Дмитро стояв поруч і дивився на неї.

– Бачиш, я хотів її закінчити і викласти, але не втримався і виклав фото з Яною. Я так і подумав, що ти її не впізнаєш. Вибач, не думав, що ти так це сприймеш.

– Я не злюся! Просто…

– Ти просто вирішила забрати все своє! Я розумію, правильне рішення, тільки є й інший варіант. Давай помиримось, і не доведеться тягати речі туди–сюди. Як тобі таке?

Він підійшов трохи ближче і став поряд з нею. Подивився на картину і спитав:

– Як гадаєш, що на ній не так?

Марина придивилася, а потім не втрималась і посміхнулася.

– Ти навіщо мені веснянки намалював? У мене ж їх ніколи не було!

– Ось, ти вже посміхаєшся! Значить, любиш мене? Адже любиш?

– Не люблю! – спокійніше сказала вона.

– Любиш! І досі ревнуєш. Тільки більше не треба. Адже я й раніше не давав тобі приводу. Я просто чекав, поки ти заспокоїшся.

Це була їхня перша настільки велика сварка. Звичайно, іноді вони сварилися через дрібниці, але потім одразу мирилися, але цього разу Дмитро сам перегнув. Вони посварилися, коли він прийшов додому і заявив, що хоче взяти машину в кредит. Мовляв, працюватиме на ній у таксі. Потрібна була хороша і досить дорога машина.

Марина сказала, що діло невигідне, що він і за кермом всього пару років тільки, рано ще таку машину брати. Та й про яку машину йдеться, якщо вони живуть на орендованій квартирі? Потрібно спочатку подумати про те, що важливіше.

До того ж, він більш як півроку не міг утриматися на жодній роботі. Щоправда, тижнями вдома не сидів і не відпочивав, одразу знаходив собі щось іще, але Марині здавалося, що це говорить про його непостійність чи щось на зразок того.

Загалом вони кілька днів сварилися через ту машину. Дмитро не хотів її чути.

Марина поставила ультиматум – я або машина. Він зі злості вибрав машину, а вона взяла з нервів і пішла.

– Марино, я розумію, що перегнув. Ти маєш рацію, зараз не час для таких покупок. Не знаю, що на мене найшло. Напевно, це егоїзм. Коли я добре все обдумав, то зрозумів, що ти мала рацію. Тільки ось не варто через це розлучатися. Адже я люблю тебе!

– Не любиш!

– Люблю! – сказав він і підійшов ближче.

Дмитро міцно обійняв Марину, поцілував її у щічку.

– Ти чого? – запитала вона з усмішкою.

– Миримось?

– Не знаю…

– Марино, давай, зараз миримось, а потім ти заспокоїшся і сама зрозумієш, що ми даремно посварилися. Будь ласка! Ми два роки разом. Я не хочу тебе втрачати! І якщо ти думаєш, що я нічого не цінував із того, що ти робила, це не так.

Просто мені дуже хочеся нарешті почати нормально заробляти. Тільки от завжди варіанти не ті трапляються.

Я теж хочу весілля, квартиру, хочу бути з тобою і просто радіти життю. Розумієш? Не гнівайся! Досить уже!

Вона слухала його і відчувала, як на серці стає легше і легше, а незабаром і зовсім заспокоїлася. Добре таки, що вона приїхала. І нехай цілі були зовсім інші, зате вони помирилися…

– Я чай зробила! – сказала Яна, заходячи в кімнату. – І якщо ви все–таки помирилися, ходімо на кухню!

Того ж вечора Марина переїхала назад. Яна погостювала у них ще день, а потім поїхала туди, куди й збиралася спочатку.

Дмитро був радий, що сестра заскочила в гості. Він, правда, і так планував помиритися з коханою, але за допомогою сестри все вийшло набагато швидше…

КІНЕЦЬ.