— Ми вже з усіма знайомими неодруженими хлопцями познайомилися. А ти ніяк собі пару не підбереш! – жартівливо обурювалася Галина. — Ну дівчата, любі, серцю ж не накажеш, — мало не nлакала Ніна. — Нас із Антоном, у суботу, Макс, друг чоловіка, запросив на вечірку. На свою дачу.

Поїдеш із нами. Може там зустрінеш свою долю, — сказала Соня… — Антоша, а ми правильно їдемо? — Запитала Соня у чоловіка. — Судячи з орієнтирів, які дав мені Макс, правильно. А ось і сині ворота. Приїхали… Вечірка була в самому розпалі. Але жодної знайомої людини.

— Антош, ти ж казав, що Макс запросив лише колег, а я щось нікого не впізнаю. — Зараз уточнимо, — відповів Антон, і запитав у чоловіка, що стояв поруч, — а де Макс.

— Поїхав у магазин, щось докупити, — відповів той. — Ну, значить , зачекаємо, — сказав Антон дружині. Ніна вирішила вийти надвір. Чисте сільське повітря манило її…

На подвір’я в’їхала машина. З неї вийшов чоловік років двадцяти п’яти. «Він! Той, на кого я чекала все життя!», скнуло серце у Ніни. — Вітаю! Я тебе знаю? — Запитав, підійшовши, у неї чоловік. – Я Ніна. Приїхала з Антоном та Сонею.

— Антон? Соня? Хто це? — Ну, ти ж працюєш з Антоном? – здивувалася Ніна. — Так?! Гаразд, розберемося… — Ні, ну як так можливо, села зі схожими назвами, в кожному по одному будинку з синіми воротами, і в кожної господар Макс, — здивовано плескав Антон.

— Вибач, Максе, ми зараз поїдемо. Нас там наш Макс зачекався. — Нікуди ви не поїдете… Я Ніну все життя шукав, і відпускати її не збираюся, — відповів господар. І випадкові гості лишилися. Антон із Сонею поїхали години до третьої наступного дня. А Ніна лишилася. На все життя…

КІНЕЦЬ.