Більш як десять років мешкаю у Польщі. Ще в студентські роки мені пощастило потрапити туди на навчання за спеціальною програмою. Там я і залишилась. Згодом зустріла чоловіка, у якого закохалась. Ми створили сім’ю та виховуємо синочка.

Я родом з невеличкого українського села. Там мешкає моя мама і молодша сестра. Приїжджаю додому рідко. Дорога далека та й роботу не залишу. Розмовляємо телефоном. Мама не скаржиться, каже, що в них усе гаразд.

Кілька разів на місяць я скидаю гроші на банківську картку сестри, щоб вона їх передавала матері. Хочу, аби вона не знала ні в чому нужди. А сестра — єдина людина якій я можу довіритись у цій справі.

Нарешті я дочекалася відпустки й вирішила з’їздити на батьківщину, провідати рідних. Але побачити таку картину точно не очікувала. Батьківська хата занедбана.

На порозі мене зустріла змарніла матір. З’ясувалось, що вона виживає на одну пенсію. Навіть на ліки не завжди вистачає.

Єдиний висновок, який напрошувався — сестра привласнює отримані кошти собі. Працюючи продавчинею у сільському кіоску, змогла побудувати розкішний будинок, придбати авто та оплачувати доньці навчання в університеті.

Я дуже розгнівалась. Вирішила, що пора закінчувати з благодійністю. Тому забрала маму із собою до Польщі. Влаштувала її у пансіонат для літніх людей. У нас таке засуджують, а моя матір задоволена.

У неї там щасливе повноцінне життя. Познайомилась із новими людьми, її смачно та корисно годують і медичне обслуговування відповідне.

На вихідні я забираю її додому. Серед тижня теж намагаюсь провідати. Матуся тішиться, що хоч на схилі літ відчує щось, окрім самотності.

КІНЕЦЬ.