Того дня я поспішала на роботу. Звичайний будній день, переповнений автобус із похмурими, як погода за вікном, пасажирами. Дехто ще дрімав, хтось просто дивився у вікно, деякі зависали у смартфонах.

На одній із зупинок до салону зайшла огрядна жінка із двома доньками. Одній дівчинці на вигляд було років десять, а інший не більше п‘ятнадцяти. Сестри були такі ж незграбні, як їх матуся.

Ще з дверей жінка заявила, що за проїзд дітей платити не збирається, бо вона матір-героїня: п’ятеро народила. Тільки от посвідчення забула вдома. Водій не ризикнув з нею сперечатись і автобус рушив.

Жінка пройшла вглиб салону і зразу почала штовхати одну із пасажирок, яка щойно задрімала. Дівчина була худенька, років двадцяти.

Вона ще не встигла зрозуміти, що відбувається, як розгнівана матір почала кричати, щоб та поступилася місцем, бо хоче сидіти поряд з донькою.

Сон, як рукою зняло. Але молода пасажирка не розгубилась:

— Ваші доньки чи ви на роботу їдете? А може на навчання? Можливо, ніч недоспали, бо до екзамену готувались?

— Ні,- спантеличено відповіла жінка. Але мої діти не будуть їхати стоячи. Швидко поступитись місцем.

— Якщо для вас це проблема, то вийдіть з автобуса й зачекайте на порожній. До того ж сидять ті, хто оплатив за проїзд.

Дівчина поглянула так, що огрядна пані зрозуміла — сперечатись марно. Жінці довелось стояти. Вона принципово не присіла на єдине вільне місце біля молодої пасажирки. Сподівалась знайти підтримку в очах інших, але ніхто не став на її сторону.

А вам доводилось стикатись з конфліктними ситуаціями у громадському транспорті?

КІНЕЦЬ.