Стас та Тома вже рік жили разом. Не чоловік та дружина, а так – співмешканці. Стас працював, а Тома насолоджувалась життям: салони краси, фітнес, кафе з подругами…

— Стасе, а давай відпочинемо вдалині від цивілізації, — попросила Тома. — Як скажеш, кохана… — Ти куди мене привіз? Тут же, напевно, ніхто не живе! — обу рювалася Тома, оглядаючи село в десяток будинків. — Не вигадуй. Живуть тут люди. — Я зараз же викличу таксі і поїду назад.

— Прапор у руки. Тільки тут зв’язку немає. А пішки йти годин шість… — Тітко Маша, це Тома. — Дружина? Худа, якась. – Міські всі такі. Хто при тілі дуже переживають, – засміявся Стас. – І вона мені не дружина.

— Гріх це, неодруженим разом жити, — пробурчала жінка і звернулася до Томи, — Чого вилупилася?! У тебе чоловік голодний. Ходімо, дам тобі картоплі, сала, молока…

— Дякую, дуже смачний сніданок, — сказав Стас. — Ти прогуляйся по окрузі, тільки далеко не йди, а то заблукаєш. А я діду Микиті допоможу по господарству.

Тома гуляла по полю, збирала квіти, і раптом побачила його — щось страшне, рогате та бородате. Кинулася тікати, спіткнулася і підвернула ногу. Ледве, рачки, доповзла до будинку. — У тебе легке розтягування. Не страшно. Але полежати доведеться, – сказав Стас. — Я ж від нудьги помру.

— Я тебе до тітки Маші віднесу. І компанія, і навчишся чогось. – Не хочу я до неї. Знову лая тиметься… Через місяць. — Ти грибочки солоні поклав у багажник? А банки із варенням? А помідори консервовані? Ось подружки здивуються, що я все своїми руками наготувала. І ще. Відвезеш мене до батьків!

Права тітка Маша — грішимо ми з тобою. Або одружись, або перестань морочити мені голову. А я ще й на роботу влаштуюся. — Бери її за дружину, — шепотіла на вухо Стасу тітка Маша. — Гарна дівка. Наполеглива, хоч і плакса. І наступного року привози. Я її ще чогось навчу…

— Відмінний вийшов відпочинок, — весело сказала Тома, коли вони виїхали з села. — Я знав що тобі сподобається. Приїдемо до міста, і одразу до РАГСу…

КІНЕЦЬ.