Настав новий рік. А попереду Різдво. Зазвичай у ці дні люди ходять у гості, обмінюються подарунками, прощають один одного…

Людмилі не було до кого ходити в гості. І до неї навіть випадково ніхто не заглядав.

Вона цілими днями дивилася телевізор. Приготувала олів’є, навіть купила ігристе. А хто відкриє? Якщо тільки випадковий гість зайде, заблукає, переплутає адресу.

Але йшов уже четвертий день нового року, а дверима ніхто так і не помилився…

Людмила давно вже не вірила у дива. В молодості хотілося всього й одразу. З віком бажання стали скромнішими: аби здоров’я не підвело, пожити довше, грошей вистачало б. Ось і всі її нехитрі бажання.

Але ні, було ще одне…

Подумати про своє заповітне бажання Людмилі завадив дзвінок у двері.

– Треба ж, все ж таки хтось згадав про мене, – подумала вона, подивилася в коридорі у дзеркало, поправила звичним рухом пасмо волосся над вухом і відчинила двері.

На порозі стояв сусід.

– Вибачте, Людмило Олексіївно. Ви одна? Не завадив?

– Ні, не завадив. Заходь, Андрійку, – Людмила ширше відчинила двері.

Вона знала його багато років. Вони з її дочкою ходили в один садок, потім навчалися в одному класі. Тому вона називала його по–родинному – Андрійком.

– З Новим роком вас, з Різдвом!

– Спасибі.

– Я до вас у справі зайшов, тітко Людо. Моя мама заслабла… Сусід швидку викликав і до мене зайшов, повідомив, що маму відвезли до лікарні. Мені треба відвезти їй речі, відвідати. А Вірочку нема з ким залишити. Чи не могли б подивитися за нею?

– Господи, Андрійку, звичайно, приводь її до мене. Якщо треба, ти скажи, бульйон зварю, чи морс.

– Дякую вам велике, – палко подякував Андрій. – Може, ви підніметеся до нас?

– Та ні, мені в себе звичніше і спокійніше. Та й Вірочці зміна обстановки буде розвагою. Її годувати треба? Вона спить вдень?

– Так. За годину обідом погодуйте, а потім спати покладіть. Години півтори вона вдень спить, – Андрій вийшов із квартири.

– Іграшки! Іграшки не забудь… У мене немає! – гукнула Людмила сусідові. – Я двері не замикатиму…

Вона пішла на кухню і зазирнула в холодильник.

– Так, суп є, макарони з сосискою…

У коридорі почулися кроки, Людмила закрила холодильник і пішла зустрічати Вірочку. Андрій стояв із сумкою в руках. До нього тулилася дівчинка років шести, з цікавістю роздивляючись квартиру.

– Вірочка, це Людмила Олексіївна. Побудеш з нею, доки я до бабусі в лікарню з’їжджу.

– Можна я з тобою? – Вірочка підняла на нього благаючі очі.

– Ні, Вірочко. Бабусі зараз важко. Ми завтра разом поїдемо. А сьогодні я один, гаразд? Тітко Людо, ось ключі від квартири. Мало що знадобиться. Якщо у вас немає супу, то візьміть у холодильнику.

– Іди, не тягни час, розберемося. Правда, Вірочко? Проходь. У мене ялинка стоїть, ходімо, подивимося… – вона взяла Вірочку за руку і повела до кімнати, махнувши Андрію іншою рукою, щоб ішов.

Колись мама Андрія сподівалася, що він та Софія одружаться. Але Софії подобалися інші хлопчики. Вона не була відмінницею і вчитися далі не хотіла. Із цього приводу вони з Людмилою часто сварилися. Майже одразу після школи Софія зібралася заміж за гарного, але хлопця такого ж бурхливого характеру, як і вона.

Скільки Людмила відмовляла її, скільки застерігала, що зіпсує собі життя, але все без толку.

Софія не слухала, сварилася до сліз із матір’ю. Вона й раніше не була слухняною дочкою, а тут стосунки між ними зовсім розладналися. Після весілля молодята жили на орендованій квартирі.

Додому Софія заходила нечасто, та й то, коли Людмила була на роботі. На дзвінки матері відповідала різко і однозначно, що все добре, і вона допомоги не потребує.

Дуже переживала Людмила за дочку, але теж була впертою та гордою. Що ж, хай живе, як знає…

Андрій на зло Софії теж одружився. У нього народилася донька. Але незабаром дружина втекла, залишивши Вірочку батькові та свекрусі.

За рік Софія повернулася додому з дитиною на руках. Її чоловік втрапив у погану компанію. Дали два роки. Добре, що хоч послухалася матері й подала на розлучення.

Жили тепер разом, але стосунки між ними стали ще гіршими. Софію все дратувало, що б Людмила не зробила. Зрозуміло, звикла до самостійності. Але допомогу вона все ж таки приймала від матері.

Людмила притихла і терпіла грубість Софії. Сварками не допоможеш, а поговорити відверто Софія відмовлялася.

За рік донька вийшла на роботу, там познайомилася із заступником директора. Начебто, нормальний чоловік, до доньки Софії ставився добре.

Але потім йому запропонували роботу в іншій області. Квартиру обіцяли. Софія вирішила поїхати з ним.

– Ви б хоч розписалися, – сказала тоді дочка Людмила. – Залиш Марійку зі мною поки що. Обживетесь, забереш її. Маленька вона, слаба буде часто.

Софія пирхнула, що одружена вже була, а Марійку не залишить. Посварилися знову, до від’їзду так і не помирилися.

Людмила дзвонила, але Софія відповідала, що все гаразд, швидко закінчувала розмову. Або зовсім не брала слухавку.

З чоловіком Людмила розлучилася, коли Софії було дев’ять років. З гордості не вибачила йому зради. Він давно має іншу родину. Вона часто думала, що якби пробачила тоді чоловіка, може, Софія при батькові зовсім інша виросла б. Тепер нічого не виправиш.

Отак і жила Людмила останні два роки зовсім одна.

– Як заплутано все в житті, – Людмила не помітила, що говорить вголос.

Вірочка здивовано подивилася на неї.

– Це я так, не зважай. Згадала свою онучку. Вона на три місяці старша за тебе.

– А де вона? – запитала Вірочка.

– Далеко живе. З мамою. В іншому місті. Я її два роки не бачила, – Людмила зітхнула.

– А ви попросите Миколая, щоб ваша онука приїхала до вас, – Вірочка серйозно подивилася на Людмилу.

– Думаю, що Миколай не зможе виконати моє прохання. Та й поїхав він уже до наступного року. Це під силу хіба що Богові.

– Богові? Тоді попросіть його. Бабуся теж часто його просить про щось. Я чула.

– Ох, дитинко. Внучка ще маленька, щоб самій приїхати. А її мама… Її мама ображена на мене.

– Чому? – з дитячою безпосередністю запитала Вірочка.

– Чому люди сваряться? Один щось сказав, інший не послухався, от і сварка. Обидві неправі, а помиритися не можуть, гордість і впертість заважають.

– Прямо як бабуся з татом, – погодилася Вірочка.

– Ну що, обідатимемо? І спати. Потім тато повернеться і розкаже нам про твою бабусю, – Людмила підвелася з дивана і пішла на кухню.

Вірочка їла акуратно, а у Людмили серце щеміло від спогадів про свою онучку Марійку.

– Цікаво, яка вона? Така ж серйозна і розважлива, як Віра? Чи неслухняна в маму?

Людмила поклала Вірочку спати, поправила ковдру і вийшла до іншої кімнати. Своїми розмовами дівчинка розтривожила їй душу. Людмила дістала з шафи маленьку іконку Богородиці з немовлям на руках.

– І правда. Як я не подумала раніше? Все метушимося, про Бога забуваємо. І у храмі давно не була. Завтра вранці схожу…

Людмила зосередилася та зашепотіла. Чомусь вона вирішила, що так Бог швидше почує її прохання.

– Матінко Богородице, Сину Божий, вибачте мене за мою невіру, за пам’ять слабку, за гординю. Все сама своєю волею намагалася жити. І що сталося? Зрозумійте мене і мою дочку, допоможіть нам помиритися, пробачити один одного, налагодити нарешті наше життя. Без вас нам не впоратися.

Довго вона виливала перед маленькою іконою свої переживання, доки з очей не полилися сльози. Не забула попросити швидкого одужання бабусі Вірочки, Андрію смиренно та терпляче нести свій хрест – виховувати доньку…

…Людмила помолилася, витерла сльози і вирішила прилягти на дивані подрімати. Тільки–но вона вляглася, як раптом пролунав дзвінок у двері.

Людмила кинулася в коридор відкривати, щоб новий дзвінок не розбудив Вірочку.

На порозі стояла незнайома жінка з якимось папірцем у руці.

– Знову підписи збирають на щось, – роздратовано подумала Людмила і одразу втратила інтерес до несподіваної гості.

– Вам телеграма, – сказала жінка і простягла бланк. – Розпишіться.

– Від кого це? Я думала, вже не надсилають телеграми, люди все більше по телефонах спілкуються, – здивувалася Людмила.

– Ви маєте рацію. І листів мало пишуть, – жінка віддала невеликий аркуш паперу. – Тепер телеграми надсилають тільки з сумними новинами. Та не лякайтеся ви. Думаю, новина вас потішить.

Жінка попрощалася і розвернулася, щоб піти.

– Спасибі! – запізно гукнула їй Людмила.

Вона зачинила двері й розгорнула папірець. Людмила прочитала телеграму і аж присіла від несподіванки:

«Мамо, ми прилітаємо шостого січня. Софія».

Букви розпливалися перед очима від сліз, що ринули. Людмила витирала їх і знову читала, не вірячи своїм очам.

Приїжджають! Нарешті. Саме до Різдва. Господи, це післязавтра! Скільки справ треба зробити. Встигнути б. Невже мене почули?

– Тато повернувся? – запитала Вірочка, коли прокинулася.

– Ні, не повернувся. Мені донька телеграму надіслала, приїжджає із онукою післязавтра! – голос Людмили тремтів від радості. – Яка ж ти розумниця, що надоумила мене попросити Бога.

– А якщо я попрошу, Бог поверне мені маму? – очі Вірочки сяяли надією.

Людмила притиснула її до себе і поцілувала.

– Звичайно. Дітей він особливо любить. Яка я недолуга, стільки часу втратила, образу в серці носила, раніше здогадатися не могла. Вустами немовляти говорить істина.

Людмила бігала магазинами, прибирала квартиру, облаштовувала кімнату доньки. Але насамперед зайшла до храму, довго стояла перед іконами і дякувала за допомогу та швидку відповідь.

Час пролетів швидко. І ось уже Людмила напекла пирогів, наготувала всього і почала чекати на Софію з Марійкою. Щохвилини вставала, згадавши щось, і підбігала до вікна. Іконку дістала з шафи і поставила на стіл, постійно поглядала на неї.

Коли вона вже втратила терпіння і почала нервувати, у квартирі пролунав дзвінок. Людмила кинулася відкривати, але зволожені пальці тремтіли, зісковзували з ручки. Нарешті, замок клацнув, Людмила відчинила двері.

На порозі стояла схудла дочка з валізою. До неї тулилася підросла Марійка, насторожено дивлячись на Людмилу.

– Забула мене, – стрепенулося її серце.

За мить вони з Софією кинулися один до одного й обнялися. Однією рукою Людмила притиснула до себе Марійку.

– Як я рада, – тремтячим голосом говорила вона, не приховуючи сліз радості. – Ви погостювати чи назавжди? Сонечко, доню, я так скучила. Пробач мене…

– І ти мене пробач, матусю, – Софія теж плакала.

Марійка, нічого не розуміючи, дивилася на них.

– Що ж ми стоїмо на порозі? – Людмила трохи відсторонилася. – Проходьте, роздягайтеся. Я вам кімнату приготувала, пирогів напекла, – Людмила метушливо дістала з тумбочки старі капці Софії, нарікаючи, що не приготувала заздалегідь.

Марійка обережно пройшла до кімнати, побачила на дивані свою м’яку іграшку, схопила її і радісно скрикнула:

– Мамо, дивись, мій ведмедик! А я думала, що загубила його. Я згадала!

– Мамо, я сто разів пошкодувала, що не слухала тебе. Як важко мені було, – Софія з валізою теж увійшла до кімнати.

– Сто разів уже вибачила. Я рада, що ви приїхали.

Людмила ні про що не питала доньку. Встигне. Зрозуміло, що все було б добре, не повернулася б Софія.

Поступово все налагодилося. Марійка хвостиком ходила за бабусею, а та її балувала, чим тільки могла. Софія влаштувалася на роботу. Людмила відводила внучку у садок, потім забирала її. За приємними турботами вона забула про слабість…

…Різдво – таємниче та незвичайне свято, час радості, надії та прощення. Бог, звісно, все про нас знає. Але він чекає, щоб ми з вірою та чистим серцем самі сказали Йому своє заповітне бажання, попросили допомоги. Без нашої участі та віри Він нічого не робить…

…На весіллі Андрія й Софії їхні матері радісно дивилися на молодих. Дві дівчинки, які стали подругами та сестрами, радісно танцювали між гостями.

– Уперта у тебе дівка, Людо. Давно б так. Стільки часу втратили, – нарікала мама Андрія.

– Та годі тобі. Все ж таки налагодилось. Ніколи не пізно виправити помилки. Тільки подивися, яка пара, як кохають один одного. Життя рідко стелить нам під ноги килимову доріжку. Дедалі частіше круті гірки підкидає. Ну що, свахо, будемо онуків чекати?! – усміхнулася Людмила і вони весело засміялися…

КІНЕЦЬ.