Євгенія познайомилася з майбутнім чоловіком, Сергієм, три роки назад — влаштувалася працювати в компанію, в якій Сергій працював вже деякий час. Роман розвивався швидkо, скоро молоді люди вже жили разом: Женя переїхала в квартиру, яку на той момент знімав Сергій. Так-то свекруха нічого nоганого Жені не робила.

Ну, не хотіла спілкуватися, подумаєш. Деякі подруги через це Євгенії ще і заздрили. Їх свекрухи лізли в усі щілини — ти їх в двері, вони в вікно.

Приходили в гості без запрошення, заглядали в шафи і в кошик з брудним білизною, критикували за відсутність в будинку компоту або недостатню чистоту, тягли свої банки з солоними огірками і не на жарт ображалися на відмову приїхати в гості або на дачу.

Женіна свекруха жила своїм життям. У гості не ходила, до себе не запрошувала, дзвонила тільки синові, і то нечасто. У свій день народ ження наполегливо не брала трубку, Євгенія дзвонила раз п’ятнадцять, хотіла привітати. Не вийшло. — Вона навіть на весілля до нас не з’явилася! — розповідає Женя.

— Сказала, не відпустили з роботи. Мати моя в шоці була, каже, та бути такого не може! Щоб не відпустили з роботи на весілля єдиного сина? Це ж не кожен день буває! Навіщо взагалі така робота тоді? Зрештою, про весілля було відомо задовго. Можна було і відпустку взяти на цей день, і ще чого-небудь придумати.

Галина Марківна працює в бухгалтерії великого холдингу рядовим спеціалістом, через її відсутність на роботі в однин день Земля з орбіти не зійде. Так що справа, швидше всього, не в тому, що не відпустили, а в тому, що жінка сама не хотіла йти. Хоча подарунок передала — досить велику грошову суму в конверті.

А у відношенні свекрухи до невістки і після весілля нічого не змінилося. — Так що там після весілля, навіть народження онуки не розтопило лід! — посміхається Євгенія.

— Дівчинці нашій вже рік і три місяця, свекруха бачила її рази чотири за весь цей час. У нас була один раз за весь час! Хоча я її запрошувала постійно. Дзвонить як і раніше тільки сину, ні мені, ні моїм батькам жодного разу не набрала. Хоча мої дзвонили, вітали її з святами. Ну ось і як себе з нею вести?

— До себе в гості не запрошує, так? — Ну пару раз через чоловіка передала мені «заходьте», але це ж не запрошення. Коли запрошують, кажуть точну дату і час, а не так!

Все йшло б подібним чином і далі, але в останнє час Галина Марківна через сина стала вимагати привезти їй внучку на годинку — «хочу погратися з дитиною!». У перший раз цей розмова виникла місяць — півтора назад, і тепер тема спливає з завидною регулярністю.

— Тобто мене вона туди не запрошує, хоче, щоб чоловік привіз доньку! — обурюється Женя. — Ну і як я можу віддати туди свою дитини? Для неї це чужа людина! А якщо раптом що, якась позаштатна ситуація? Особливо, звичайно, Женю обурює формулювання «пограти».

— Моя дитина їй що, іграшка, що чи? — киnить обуренням молода мати. — Нехай ляльку собі куnить і грає! Якщо б хотіла по-доброму, вела б себе не так. Запрошувала б в гості сім’ю, а не тільки сина з онукою, і спілкувалася зі всіма, а не сиділа б і не чекала, поки дитину, як собачку, до неї привезуть. Щоб потім знайомим було що розповісти, мабуть.

КІНЕЦЬ.