З майбутнім чоловіком ми познайомились ще у студентські роки. Наші стосунки стрімко розвивались і вже за чотири місяці я дізналась, що скоро стану мамою. Вадим без вагань запропонував мені одружитись. Я погодилась, але пишного весілля вирішили не робити, а обійтись скромним святкуванням у родинному колі.

Я на той час ще навчалась в університеті, а Вадим заробляв небагато. Ми не могли собі дозволити орендувати окреме житло, хоча я й мріяла про власний куточок. Тому довелось починати подружнє життя в оселі свекрухи. В неї велика трикімнатна квартира, тому місця було вдосталь.

Я не можу сказати, що Лідія Іванівна мене відкрито діставала, але господинею в домі лишалась вона, а я взагалі не мала права голосу. Моєю думкою ніхто не цікавився.

Щодо всіх важливих питань чоловік радився не зі мною – своєю законною дружиною, а із матусею. Коли в нас народився первісток, свекруха почала мене повчати, як бути хорошою (згідно з її уявленнями) матір’ю.

Я постійно чула критику у свою сторону. То борщ не так готую, то підлогу не домила, то надто зациклилась на дитині й мало часу приділяю чоловіку. Я втомилась від її дорікань.

Вадим спершу ставав на мою сторону, казав матері, щоб не втручалась. Але згодом, вирішив умити руки й вдавав, що немає ніякої проблеми, а я просто накручую себе.

Це були самі жахливі три роки у моєму житті. Все змінилось коли не стало моєї бабусі. Вона залишила мені у спадок свій будиночок в селі. Хоча це безсумнівно трагедія для нашої родини, але ми з чоловіком нарешті змогли переїхати на окреме житло, якомога далі від матері Вадима. Минуло небагато часу і я дізналась, що вагітна вдруге.

Коли народилась друга дитина, то мені стало важче справлятись з побутовими справами. Чоловік почав підштовхувати мене до рішення запросити до нас мою свекруху.

Казав, що матір не проти переїхати у село, адже їй так самотньо у великій квартирі. Та я навідріз відмовилась. За час нашого спільного проживання наші стосунки дещо зіпсувались й так і не налагодились. Я добре пам’ятаю наскільки несолодко мені жилось у той час.

Тепер Вадим ще й ображається. Вважає мене егоїсткою, бо Лідії Іванівні одиноко. Хай говорить що завгодно, але добровільно руйнувати свій добробут я не збираюсь.

КІНЕЦЬ.