Десь місяць тому на вулиці рідного міста я зустріла свою колишню однокласницю, яку вже не пам’ятаю, коли останній раз бачила. Коли ми пройшли в кафе, аби обговорити зміни в житті одна одної, то виявилось, що Таня в університеті познайомилась із хлопцем і тоді вийшла за нього заміж. І був він із Японії.

У мене від здивування аж рот відкрився. Тоді стало раптово цікаво, як воно, жити із іноземцем, ще й із такої далекої нам країни та національності. Але Таня відразу помахала головою і зауважила, що там все категорично відрізняється від нашого.

Коли подружка розповідала мені про своє життя, то я поступово робила висновок, що не таке воно вже й хороше та безхмарне, як я собі придумала.

Її чоловік одержимий думкою та рішеннями батьків. Тому і наречена сина хвилювала їх, як ніщо в світі. За їхніми правилами, якщо батькам не подобається дівчина, то нареченою їхньому сину вона ніколи не стане.

Відразу після весілля у подружжя постала проблема із спілкуванням. Хлопець відмовлявся вчити українську. А дівчина для свого коханого японську вивчила, хоч і було це дуже непросто. Тому говорити вони могли, але ж і дівчині хотілось, щоб коханий вивчив для неї її мову.

Спочатку пара жила у Японії, але потім вирішили переїхати до України. Тоді пішла купа нервів на те, аби виробити всі документи і таки поїхати.

Щодо характеру чоловіка, то він теж відрізнявся від типової особистості українця. У них заведено при поганому настрої не спілкуватись, не писати, не телефонувати своїй коханій лиш через те, що ти не хочеш. Тобто про сім’ю можна забути, якщо тебе щось турбує.

А коли у Тані виникають якісь проблеми, нарікання  чи переживання, то поговорити про це із коханим вона не може, бо у Японії не прийнято ось так вирішувати все. Можна лише здалеку натякнути на щось.

Таня сказала мені, що із чоловіком розлучатись не хоче, бо щиро кохає його. Але ось ці його звички характеру треба якось змінювати, бо з таким миритись дуже і дуже важко.

КІНЕЦЬ.