— Мамо, ну навіщо ти зберігаєш все це старе? Давно все викинути час. Я тобі подарувала сервіз. Де він? — Та ось, у шафі стоїть. — А чому не користуєшся? — Так шкода. Новий.

Та й до своїх речей я звикла… Ні. Не могла зрозуміти Марина Петрівна, начальник юридичного відділу великого підприємства, прихильності до своїх речей ще радянської епохи.

Навіть халат носить свій старий. Праний — перепраний. Багато разів зашитий. Адже дочка їй скільки новеньких халатів подарувала. Ользі Захарівні, яка вже довгий час перебуває під наглядом ліkаря в сільській ліkарні, раптом різко стало поrано.

Її на швидкій привезли до міської ліkарні.

Швидка ще не під’їхала, а дочка вже була у ліkарні. — Мамочко, все буде добре. Тебе тут обов’язково вилікують. Я домовилася, тебе покладуть до окремої палати.

– Не треба в окрему. Не хочу, — насилу сказала мати. Хвору поклали у загальну палату. Марина тут же купила і привезла матері нічнушку, халат, чашку…

Впіймала байдужий погляд, кинутий матір’ю на її покупки і зітхнула. Того ж дня поїхала до мами додому і привезла їй те саме, але вже її, рідне, звичне. Навіть потерту чашку.

Розкладаючи все привезене на тумбочці і на ліжку, Марина підловила захоплений, нудний погляд мами, яким вона оглядала свої речі. А рушник, теж привезений із дому, Ольга Захарівна з рук не випускала. З лікарні, яка видужала маму, Марина привезла до себе додому.

Пропонувала залишитись жити в неї. Але та затялася. Наступного дня Марина привезла маму до села. — Дякую, доню, ти стільки часу на мене витратила, роботу не робила.

— Робота, вона, мамо, така. Її скільки не роби, завжди буде багато. Це мама в мене одна. Ольга Захарівна увійшла до своєї оселі, присіла на стілець і зітхнула запах рідних стін. — Привіт, хате!..

КІНЕЦЬ.