— Катенько, приїдь швидше, тут твої дід з бабкою розлу чатися надумали! – дзвонила сусідка, Алла Борисівна. Катерина примчала на всіх парах. Дивиться, а дід із бабусею в різних кутах хати сидять і один на одного не дивляться. – Так. Зрозуміло. І через що сkандал.

— Через її kоханця! — загарчав дід. — Бабуся?! — Слухай ти його більше! Бреше і не червоніє. — Я брешу?! А коли я в ар мії був, ти з Гришею шашні крутила?

Крутила, я питаю?! — Ну, дідусю, коли ж це було? – здивувалася Катя. — Та я й забув давно, пробачив її. Так вона й зараз перед ним хвостом крутить.

— Що ти брешеш? Не було між нами нічого. — Ага. Скажи, чи не встигли. Він як із міста приїхав, одразу до тебе, воркувати! Якби я за вила не схопився, та він не втік, як боягуз, так може і було що між вас.

— Усе з вами ясно. Значить, завтра йдемо розлучатися. Потім ми з тобою, бабусю, йдемо сватати цього Грицю. А потім із дідусем поїдемо до міста.

Там у мене сусідка – баба Ганна. Тільки в неї коти, діду. Аж чотири штучки. — Не поїду нікуди! Ненавиджу котів.

— Потрібний мені цей Грицько, як корові сідло. Тільки й капелюх у нього гарний. А під ним нічого. — Нічого не знаю. Думайте. А я пішла спати… Вранці Катя, ледве прокинувшись, почула розмову діда з бабусею. — Ти, Маринко, пробач мені. Я вас як побачив воркуючих, так аж в очах потемніло.

Ось і розгнівався. — Та й ти мене, Петенько пробач, хотіла трохи тебе подразнити, а от як вийшло. Ось уже не уявляла, що ти в мене досі такий гарячий. — Усе. Помирились. А я снідати і на роботу. Далі хай самі знаються, — думала Катерина, натягуючи джинси.

КІНЕЦЬ.