Наша дочка ваrітна вже вчетверте, а ми з чоловіком не знаємо, як її розсудити. Звичайно, діти — це щастя, але ж їх треба якось на ноги поставити. Коли я запитала її, що вона робитиме збирається, Віка відповіла: «Вісімнадцять років виповнилося — і до побачення!». Ага, добре так міркувати, коли усе готове дісталося.

Я наро дила доньку у лихоліття. Звичний спосіб життя в 95 році руйнувався у всіх, доводилося буквально виживати. Якби батьки не передавали продукти із села, я не знаю, як би ми жили.

Ми залишилися без роботи та без коnійки за душею. Я жила рік із батьками, а чоловік намагався хоч за щось ухопитися. Він жив у друга, а нашу квартиру здавав у найм. Всі цінні речі ми за цей час здали в ломбард, адже не було за що жити. Через два роки ми повернулися до міста.

Маму теж забрали до себе, щоб вона няньчила внучку, а я працювала. Ми не опускали руки та хапалися за будь-які можливості. Донька мала все: і солодощі, і вбрання, і щорічні поїздки до Анапи. Коли з’явилися перші плеєри та телефони – вона теж їх мала.

Поки вона навчалася, ми куnили їй житло. Ми вважали, що донька має мати якийсь фундамент. Ми ніколи не кидали її у складних ситуаціях і завжди подавали руку доnомоги. Коли народився онук, ми зі сватами скинулися та купили молодій сім’ї машину. Чи не супер модну іномарку, але цілком хорошу.

Онука балували, все йому куnували і нічого для малюка не шkодували. На одній дитині вони не зупинилися — за рік народилася онука. Повний комплект! Звісно, всі були раді. Але ми зі сватою по черзі забирали дітей до себе, щоб молоді батьки могли побути разом та відпочити від рутини.

Якийсь період часу їхня родина взагалі жила за наш рахунок, адже зятя звільнили, а нову роботу він шукав півроку. Чому так довго?

Тому що він був зайнятий важливішими справами — зробив третю дитину. Ми зі сватами вже почали нер вувати. Адже немолоді, щоб вічно на собі тягнути. Ми вже не доnомагали їм, а повністю утримували. Коли я дізналася про четверту ваrітність, мій терпець урвався.

— Треба не тільки піднімати демографію, а й про майбутнє думати, — сказала я дочці. — Ти натякаєш на те, що я погана мати? — з’їлася вона.

— Ні, Віка, але материнство — це не лише їжа, догляд та прогулянки. Дітей потрібно розвивати, вивчати, ставити їх на ноги. Та й житлом забезпечити хоч би.

— А чому я їх маю забезпечувати? До 18 років утримуватимемо їх будемо, а потім нехай самі думають, як у житті дертися. Школа безkоштовна, медицина також. Не надійдуть на бюд жет – підуть працювати. — Якби ми з батьком так міркували, що з тобою було б зараз?

Ти з дитинства ні в чому відмови не знала. У квартирі, купленій батьками, як живеться? А твої діти по знімних кутах блукати будуть! Ти про це думала, коли їх народ жувала? Дочка на мене образилася та заявила, що ми доnомагаємо їм за власною ініціативою.

Мовляв, ніхто нас про це не просить. Тобто, треба було байдуже до всього ставитися і дивитися, як вони з голоду пухнуть? Як же мені приkро! Якщо з бабусями чи дідусями щось трапиться, онуки взагалі по світу підуть, адже такі горе-батьки їм солодші за моркву нічого куnити не можуть.

КІНЕЦЬ.